“Не дивись на мене так! Мені не потрібна ця дитина. Забирай її!” незнайома жінка просто кинула мені переноску в руки. Я не розуміла, що відбувається.
З чоловіком ми завжди жили у злагоді. Майже не сварилися. Я намагалася бути доброю дружиною та господаркою. Побралися ми ще студентами у Львові. Потім я завагітніла, і в нас народилися близнючки. Коли діти підросли, ми відкрили невелику справу у Києві. Я лише іноді допомагала чоловікові, адже мала доглядати за дітьми та домом. Найбільше я любила готувати. Чоловік завжди чекав вихідних, щоб скуштувати щось смачненьке. Я кожного разу вигадувала нові страви, а він був головним дегустатором. Діти теж цікавилися, що сьогодні приготує мама. З усіма цими клопотами дітьми, роботою, домом я ніколи не звертала уваги на те, що робить мій чоловік. Навіть не могла подумати, що він зрадить.
Останній рік був важким. У справі йшло не найкраще, і ми з чоловіком економили на всьому. Йому доводилося їздити по Україні, шукаючи нові угоди. Діти пішли до першого класу, тож я більше часу проводила з ними.
Одного дня, коли ми поверталися з роботи додому, біля підїзду нас зустріла незнайома жінка. Ми вийшли з авто, а вона підбігла й сунула мені в руки переноску з немовлям.
“Не пильнуй мене так! Мені не потрібна ця дитина, якщо він не хоче бути зі мною. Забирай!” кричала вона, показуючи на мого чоловіка.
Я стояла, нічого не розуміючи.
“Ти обіцяв кинути її й бути зі мною! Якщо ні не хочу цю дитину!” жінка плюнула під ноги, різко повернулась і пішла.
Я кілька хвилин була в шоці, доки не усвідомила, що тримаю переноску з малюком. Не питала чоловіка ні про що його вираз обличчя сказав усе. Мовчки ми піднялися додому. У переносці лежав хлопчик, йому було щонай менше два тижні.
“Забереш дітей зі школи й купиш усе, що я напишу для малюка!” чоловік мовчки кивнув.
З того дня минуло вісімнадцять років. Багато знайомих засуджували мене навіщо виховувати чужу дитину, якщо вже є дві доньки?
Я ніколи не розпитувала чоловіка про ту жінку. Виростила хлопчика як рідного. Дівчатка були щасливі, що мають молодшого брата. Ми не приховували правди від сина, а коли він підріс, розповіли йому все. На диво, він сприйняв це спокійно й навіть не поцікавився своєю рідною матірю. А я була щаслива у мене були троє чудових дітей, які нас любили.
Стосунки з чоловіком після того дня погіршилися, але він намагався все виправити. На вісімнадцятий день народження сина ми влаштували сімейне свято. Доньки вже були заміжні, жили окремо. Саме збиралися сідати за стіл, як дзвінко пролунав біля дверей. Гостей більше не чекали, тож я злякалася.
Коли вийшла у коридор, побачила худу жінку, схожу на ту, що колись віддала мені сина.
“Хочу побачити свого сина!” сказала вона.
“У вас тут немає сина!” ми з сином відповіли одночасно.
Він зачинив двері й запросив усіх до столу. А в мені навернулися сльози. Я зрозумла: любов це не кров, а те, що ти віддаєш. Іноді найбільше родини це ті, кого ми обираємо самі.
