Зі своїм чоловіком ми завжди жили в злагоді. Ніколи практично не сварилися. Я старалася бути порядною жінкою та домогосподаркою. Одружилися ми коли були ще в університеті. Потім я завагітніла і в нас народилися двійнята дівчатка. Коли діти підросли ми зайнялися власним невеликим бізнесом. Я частково лише допомагала для чоловіка, оскільки потрібно було доглядати за дітьми та хазяйкою в домі бути. Найбільше я любила готувати. Чоловік завжди чекав вихідних, щоб я його порадувала чимось смачненьким. Я старалася кожного разу придумати нову страву, а чоловік був головним дегустатором. Дітям також завжди було цікаво, що ж цього разу мама приготує. За цими всіма клопотами, дітьми, господарством, роботою я ніколи не звертала уваги на те, чим займається мій чоловік. Ніколи не могла подумати, що ця людина може мені зрадити.
Річ у тому, що останній рік був дуже важким для нас. Справи в бізнесі йшли не дуже добре, і ми з чоловіком спасали його як могли. Чоловікові навіть довелося їздити по інших областях та укладати нові контракти по збуту. Діти пішли в перший клас, тому я була вся з дітьми. Якось повертаючись разом з чоловіком додому з роботи, нас чекав сюрприз у вигляді незнайомої красивої жінки. Ми вийшли з машини, як на мене, налетіла ця незнайомка і просто кинула в руки переноску: «Не дивись так на мене! Ця дитина мені не потрібна, якщо він не хоче бути зі мною. Забирай!» – вона просто кричала наче навіжена, тикаючи пальцем в мого чоловіка. Я стояла наче вкопана, не розуміючи, що відбувається. «Ти обіцяв, що кинеш її, і будеш зі мною! Якщо так, то ця дитина мені не потрібна!» – жінка плюнула просто мені під ноги, розвернулась на каблуках і пішла геть. Мій шок тривав кілька хвилин, поки я зрозуміла, що в руках тримаю переноску з немовлям. Я не запитувала в чоловіка нічого, по очах я зрозуміла хто була ця жінка, і що чоловік просто хоче провалитися крізь землю. Ми мовчки піднялися у квартиру. В переносці лежав хлопчик, йому від сили тижня два було. «Забереш дітей зі школи та купиш все, що я тобі напишу для дитини!» – чоловік мовчки кивнув.
З того часу пройшло вісімнадцять років. Багато хто зі знайомих мене осуджував, ставилися з нерозумінням, нащо я залишила чужу дитину, адже вже маю дві доньки. Але я була не з тих, в кого свої діти лише по крові, чужих дітей не буває. Я не запитувала в чоловіка про ту жінку. Дитину я виховувала як рідного сина. Дівчатка були раді, що в них тепер є молодший братик. Від сина ми правди не приховували, коли підріс пояснили всю ситуацію. Як на диво він сприйняв все спокійно, навіть не розпитував про свою справжню матір. А я була щаслива. В мене було троє чудових дітей, які любили нас. З чоловіком в нас відносини погіршилися з того моменту, але він старається все виправити як міг.
На день народження сина, на повноліття ми вирішили посидіти в кругу сім’ї. Просто тепле родинне свято. Доньки мали приїхати, вони тепер заміжні, мають чоловіків і живуть окремо. Ми тільки хотіли сідати за стіл, як в дзвінок подзвонили. Гостей ми більше не чекали, тому мене це насторожило. Щось наче тривожило мене весь день, і я не помилилася. Коли я зайшла в коридор, побачила змарнілу жінку, яка нагадувала ту мадам, яка вручила мені сина просто в руки. «Я хочу поговорити з сином!» – прохрипіла ця мадам. «В тебе немає тут сина!» – хором відповіли з сином. Син закрив перед цією жінкою двері та запросив всіх до столу. А в мене просто сльози котилися з очей. Я була щаслива, що в мене є такий прекрасний син, хоч і не рідний.
