Софія готувала вечерю. Діти у цей час гралися у своїй кімнаті. Чоловік сидів за комп’ютером, переглядаючи якийсь фільм. Раптом роздався дзвінок у двері.
-Хто це? – запитала Софія і виглянула в коридор.
На коридорі було пусто. Лиш почула як хтось збігає сходами вниз. Кроки несподівано призупинилися:
-Не дивися, а забирай. Це дитина Вадима. Мені без нього вона непотрібна. Обіцяв одружитися на мені, то хай тішиться результатом своєї лобові.
Знизу на неї дивилася доволі вродлива жінка, яка зі злістю жбурляла важкі слова, що важко сприймалися свідомістю.
Софія завмерла від несподіванки. І аж тепер її очі розгледіли маленький згорточок, що лежав під самісінькими дверима.
От на тобі – сюрприз! При цьому – подвійний. Вона ніколи не запідозрювала чоловіка у зраді. А тут усе на виду. Софія прикусила губу, щоб не пускати сльозу, стиснула біль у серці і взяла згорток з немовлям на руки. Маля заплакало.
-Де наша вечеря? – відірвався від екрана чоловік і вмовк, побачивши в дружини на руках немовля.
-Звідки в нас дитина? – запитували допитливі донечки.
-Бог послав, – відповіла коротко Софія. – Зараз напишу список, що нам потрібно купити, – наказовим тоном жінка звернулася до чоловіка.
На той час вони вже виховували двох доньок, вже майже дорослих. До них додалася ще одна, яку назвали Олесею.
За короткий час Софія прив’язалася до Олесі, як до рідної. А з чоловіком вела себе холодно, ніяк не могла простити йому зради. Він, вочевидь, відчував свою вину і мовчки виконував усе, що наказувала йому дружина. Хоч у свій час зробив вибір на користь сім’ї, але все таки зрадив і обманув іншу жінку. І цей поступок завис десь між подружжям.
Збігали роки. Рідні дочки стали зовсім дорослими. Старша вже вийшла заміж, а молодша готувалася до весілля. Тішила серце Софії названа дочка – Олеся. Мала хороші в успіхи у школі. Була слухняною і веселою дівчинкою. Усі милувалися її вродою та здібностями.
Про матір Олесі не було ніяких чуток. З часу, як підкинула немовля під двері, так і не давала про себе знати. Все йшло своїм шляхом. День за днем стікало життя у звичних клопотах.
Одного дня хтось зненацька подзвонив у двері. Олеся відчинила і побачила перед собою не зовсім доглянуту з синцями під очима жінку.
-Я колись тут залишила під дверима згорточок… У ньому було найдорожче, що мала у своєму житті… – ледь чутно видавила з себе незнайомка.
Жінка поривалася ще щось сказати, але сльози душили її.
-Чим ми маємо вам допомогти? – запитала Олеся.
Жінка поникла головою і важкими кроками подалася сходами вниз. Після цього випадку вона більше в них не появлялася.
Софія більше не могла приховувати від Олесі всієї правди про її появу в їхній сім’ї. Це була болісна, але правдива історія, яку вона мала знати.
Після усього почутого, Олеся міцно схопила в обійми Софію і мовила:
-Дякую, мамо, що ви колись зробили такий розважливий поступок і прийняли як свою. Дякую, що не віддали на поталу життю. Ви мені дали все, в чому мала потребу. Я ніколи не відчувала себе тут чужою.
Софія, щоб якось розрядити ситуацію, пішла на кухню готувати чай.
