У мене видався не те щоб важкий день, а радше важкий тиждень. На роботі начальство лютує. До нас їде перевірка, потрібно все привести до ладу. Часу немає, кожен зайнятий своєю справою й до того ж отримує зверху цілу теку невідкладних папірців, які потрібно опрацювати «на вчора». Я приходжу на роботу, коли ще світає, а йду, коли світу білого не видно.
Замість похвали та визнання отримую прочуханки, бо якийсь там папірець пропустила чи здала все невчасно. Врешті-решт чиї це проблеми? Свою роботу я виконую, як годиться, а те, що начальство стільки років не дбало про звітність та облік – це не моя справа. Якогось вечора не витримала й сказала все, що думаю. Мене відпустили додому, тепер не знаю, чи лише на вихідні, чи назовсім.
Вдома, як на зло, чоловік біситься. Жили нормально, все влаштовувало, а тут йому здалося, що я приділяю йому замало часу. Вечеря не готова, квартира не прибрана, його улюбленої сорочки я не випрала, а костюм забулася попрасувати. Виходить, я зовсім його не ціную та не бережу. Добре, що він увійшов у моє положення настільки, що навіть забув про нашу перевірку.
Не хотіла повертатися до сердитого чоловіка, який вже сидить на кухні та чекає, коли за мною відкриються двері, щоб знову розповісти, який же він нещасний, що мене терпить. Ноги самі понесли до квартири мами. Ненька була мені рада, допомогла зняти куртку, одразу підсунула кімнатні капці, щоб я в ноги не мерзла.
Запросила на кухню, насипала смачного борщу. Я не хотіла їсти, але коли почула той божественний аромат, апетит сам розігрався. Поки я наминала вечерю, мама заварила заспокійливого чаю з двома ложечками цукру. Все, як я люблю. Коли трапеза закінчилася й ми пили чай, мама запитала, чи все у мене в порядку. Я не встигла відповісти, бо розплакалася. Нічого не розпитуючи, мама сіла поруч, обійняла мене та почала гладити по волоссю. Вона так робила, коли я була маленькою, щоб заспокоїти.
Мені стало легше. Я зрозуміла, що насправді всі мої проблеми та негаразди не такі вже й страшні. Головне, щоб мама була жива та здорова.







