Вона вже місяць на межі. Ображена, розлючена, сама. Замкнулася після того, як її кинув коханець. А адже вона так вірила в «щастя», що цього разу все буде справжнє.
Мені 26 років, а її звуть Оксана, їй 44. Біологічно — вона моя мати. Але насправді ми чужі. Вона вийшла заміж за мого батька в дев’ятнадцять. Через рік з’явилася я — небажана дитина, як вона потім не раз повторювала. Розлучилися вони майже відразу після мого народження, і з тих пір батька вона тільки й називала «дармоїдом» та «невдахою».
Іронія? Цей «невдаха» вже більше двадцяти років живе з другою дружиною. У нього власний бізнес, великий котедж під Львовом, дві квартири і навіть будинок у Карпатах. Саме він подарував мені житло на весілля, де ми зараз з чоловіком і мешкаємо.
Мене вирощувала бабуся — татова мама. Потім батько забрав мене до своєї нової родини. І знаєте, я ніколи не почувалася там чужою. Моя мачуха — золота людина, для мене вона стала справжньою матір’ю. А от Оксану я з дитинства називала іменем. І не просто так.
Мені було дев’ять, коли Оксана взяла мене до Ужгорода — «відпочити, як мама з дочкою». Я тоді лише спитала: «Мамо, можна на пляж?» А у відповідь почувся крик на весь готель:
— Ніколи не називай мене мамою! Це додає мені років! Кажи Оксана, ти зрозуміла?
Зрозуміла. І з того часу більше з нею нікуди не їздила. Її цікавили чоловіки, салони, вечірки. А я залишалася з бабусею. Потім — з батьком і його новою родиною. І слава Богу.
У Оксани за ці роки було п’ятеро чоловіків. Між ними — безкінечні коханці, гулянки, натягнуті посмішки, штучні вії. Вона працювала в елітному салоні на Подолі. Колола собі все, що можна. Ботокс, філери, нитки, губи — обличчя вже не відчувало емоцій, а вона все вірила: «Я ще молода, я ще можу!»
Останній її «принц» був молодший за мене на два роки. Хлопець на ім’я Ярко. Худий, з наколками, працював барменом у кальянній.
— Донечко, познайомся. Це Ярко. Ми одружимося. У нас серйозні стосунки, — промовила вона, сяючи, як дівчинка перед випускним.
Я завмерла. Потім тихо видихнула:
— Оксано… я вагітна. Ти скоро станеш бабусею.
Ярко заметушився, почав розливати шампанське, кричати «ура!» А мати посіріла. Мовчки встала, схопила сумку і, грюкнувши дверима, поїхала в невідомому напрямку.
Минув тиждень. Вона з’явилася раптово — в сльозах, з перекривленим обличчям:
— Це через тебе! Він мене кинув! Ти все зруйнувала своїм «бабуся»! Я не збираюся старіти! Мені ще 37! Я ще хочу жити, а ти мене в могилу тягнеш своїми дітьми!
Я не вірила вухам. Жінка, що народила мене, назвала мою вагітність — зрадою. А потім кинула останню фразу, яка, здається, випалила останні почуття:
— У мене не було дочки. І не буде ні онуків, ні правнуків. Забудь, що я існую.
І пішла.
А ми поїхали до справжньої родини — до бабусі і дідуся. Вони обняли, заплакали від радості. Вже обговорювали, як назвемо малюка, хто буде гуляти з коляскою, хто в’язати пінетки. Саме вони — моя опора, мій тил, моє справжнє.
А Оксана? Нехай женеться за вічною молодістю. Але одного дня вона прокинеться в тиші — в порожній квартирі, в чужому тілі, дивлячись у дзеркало, де відображення вже давно немає. І тоді, можливо, зрозуміє, кого насправді втратила.
