Моє життя нічим не відрізняється від інших звичайних людей. Після закінчення навчання вийшла заміж за одногрупниками. Ми примітили один одного ще на першому курсі. Відтоді й чули від друзів та знайомих передбачення, що одружимося. Так й сталося.
Жили на квартирі, яка мені залишилася від батьків. На жаль, їх рано не стало. Єдиною рідною людиною для мене був дідусь. Ну тепер і чоловік Архип. На перших порах ми планували трішки пожити для себе. Зробити ремонт у квартирі, купити деяку техніку, але судилося зовсім інакше.
Майже одразу після спільного життя я завагітніла. У зазначений термін на світ з’явилася Алла. Дитина була спокійною та тихою. Ніколи не вередувала та не робила батькам зайвого клопоту. А от із появою другої дитини ми зрозуміли, що означає бути батьками й мати дитину. Артур був неспокійним, постійно плакав. Ні, навіть не плакав, а верещав. Жити в такому галасі було нестерпно. Та нам вдалося пережити важкі часи й зберегти свої міцні стосунки.
Наші друзі диву дивувалися, як можна маючи двох малих дітей, знаходити час один для одного. Ніякої таємниці у нас не було – ми просто дійсно кохали один одного. Тому будь-які труднощі нам здавалися незначними, а разом ми здатні звернути гори.
Усе змінилося, коли у наше життя прийшла біда. Захворіла Аллочка. Дитина пів року лежала у лікарні, звісно, я була поруч. Ми витратили багато грошей, сил та невтомно молилися, щоб дитині покращало. Поки я знаходилася біля доньки, Архип працював та дбав про Артура. За весь цей час, проведений окремо, ми з чоловіком віддалилися один від одного. Та я не вважала це великою проблемою. Ми досі один за одного й це головне.
Минув час, Алла пішла на поправку. Хоч дитину й виписали з лікарні, на нас чекав тривалий курс реабілітації та відновлення. Потрібно було купувати дорогі ліки та відправляти дочку у різні санаторії. Про сина теж забуватися не слід, він потребує нашої любові та підтримки не менше.
Якось все так закрутилося й завертілося, що геть не помітила, що Архип жахається мене, як чорт ладана. Ми більше не проводили час разом, не залишилася наодинці без дітей, не спали в одному ліжку. Про те, що щось не так я зрозуміла, коли чоловік в черговий раз за один місяць збирався у відрядження. Ну хіба я дурна? Зіставила один до одного й все зрозуміла.
Архип виправдовуватися не став. Чесно зізнався, що має іншу жінку. Це сталося, коли я з Аллою були у лікарні. Він почував себе самотнім та розбитим. Мене турбувати не хотів, адже думав, що мені ще гірше. Знайшов утіху в обіймах моєї гарної подруги. Мілана теж молодець, утішила мого чоловіка, поки жінки вдома немає.
Не мені їх судити, хай живуть, як знають. Подала на розлучення. Через два місяці уже була вільна. Хоча важко назвати життя на двох роботах в кредитах та з двома малими дітьми – свободою. Про свої проблеми колишньому не розповідала, він тепер для мене чужа людина.
Архипові теж жилося не солодко. Одна моя знайома розповідала, що з Міланою вони живуть, як кіт з собакою. Постійно сваряться, не можуть ні про що домовитися. Вона часто чує, як Архип порівнює свою коханку зі мною. Та мені байдуже до цього. Раніше потрібно було думати.
З дітьми батько зустрічається. Раніше забирав їх на вихідні до себе, а тепер навпаки залишаються у нас. Я зрозуміла, що у нього вдома проблеми з новою пасією. Несподівано колишній почав просити вибачення та проситися повернутися у родину. Мовляв, йому соромно за свій вчинок. Він дуже всіх нас любить і хоче почати спочатку.
Хоч як важко мені було це сказати, але я відмовляла. Так не можна, образити мене, забутися про дітей й поставити на перше місце любовні утіхи. Мені теж було важко й нестерпно боляче, але я ж не кинулася в обійми чужого чоловіка. То чому він не змін встояти?
Минуло два роки з моменту нашого розлучення. Архип розійшовся з Мілою. Живе окремо на орендованій квартирі до дітей приходить кожного дня. Допомагає з уроками, грається, читає на ніч казки. Він знову завів розмову про те, щоб зійтися й забути усі образи. Моя відповідь була такою ж.
Мій дідусь помітив, що останнім часом я сама не своя. Запитав, що мене турбує. Я розповіла про Архипа. Тоді старенький дав мені мудру пораду: «У цьому житті не треба бути сильним, щоб утнути якусь дурість, але треба мати мужність, щоб визнати свою провину й щиро покаятися”.
Я довго думала над словами дідуся й вирішила пробачити чоловіку. Ми почали життя з чистого листка. Не знаю скільки років у нас попереду, але буду насолоджуватися кожною хвилиною, проведеною разом.
