Того березневого дня Олену трусило з самого ранку. Не від холоду — від люті. Вона стояла біля дзеркала, одягала сина й намагалася стримувати роздратування. Сьогодні — восьме березня. Жіночий день, який міг би пройти хоча б трохи спокійно, але їй знову довелося їхати до свекрухи. А це означало — напружену посмішку, їдкі зауваження, претензії та вічне почуття провини, яке та вміла викликати майстерно.
— Олено, знову з кислою мину? — бурчав Ігор, надягаючи куртку. — Тільки не кажи, що не хочеш їхати.
— А ти справді не здогадуєшся чому? — скрізь зуби кинула вона. — Знову чіплятиметься, дорікатиме, розповідатиме, як я неправильно виховую Максима, і навіть не поцікавиться, як я почуваюся. Хоча б раз згадала, що я працюю з ранку до ночі, і весь дім тримається на мені.
— Ти ж із дому не виходиш, — похмикав він.
— А ти гадаєш, працювати віддалено — це значить валятись на дивані? Чи у нас світло, їжа й одяг самі з неба сиплються?
Ігор образився. Він не звик, щоб Олена нагадувала йому про гроші. Хоча правда була на її боці: її заробіток дизайнерки-фрілансера втричі перевищував його охоронця на складі.
— Може, ти сам поїдеш? — спробувала вона ще раз.
— Сьогодні свято, Олено. Восьме березня. Ти не можеш просто ігнорувати мою матір.
За дві години вони вже сиділи в однокімнатній квартирі Ганни Михайлівни у Житомирі. В кутку, на розкладному кріслі, перегортала журнал Дарина — двадцятирічна племінниця Ігоря, сирота, яку свекруха взяла до себе п’ять років тому після загибелі батьків. Олена й Дарина ніколи не знаходили спільної мови. І Олена не могла не помічати, що свекруха явно віддає перевагу дівчині, а не власному онукові.
— Ми тут з тітками порадилися, — сказала Ганна Михайлівна за святковим столом. — Квартиру свою я перепишу на Даринку. У вас-то є житло, а їй — починати життя.
Через кілька днів документи оформили. Але з умовою, що Дарина заселиться тільки після смерті бабусі. Доля, як то буває, вирішила інакше — через три тижні Ганна Михайлівна перенесла важкий інсульт. Жінка вижила, але більше не могла обходитися без сторонньої допомоги.
— Ми мусимо переїхати до мами, — категорично заявив Ігор. — Вона сама не впорається.
Олена проковтнула груд роздратування. Вони справді переїхали. Тільки турбота про свекруху — годування, миття, прибирання, зміна білизни — лягла на неї саму. Ігор йшов на роботу, Дарина — на навчання та до хлопця. А Олена й працювала, і тягнула весь дім, а тепер ще й сиділкою стала.
— Ігорю, може, Дарина допомагатиме? Все ж квартира тепер її, — не витримала вона одного вечора.
— Вона студентка, у неї стосунки. Не сюди ж їй його приводити. І взагалі — ти ж вдома сидиш.
— Вдома. Працюю. І все тягну сама.
— Тобі набридло, так? — усміхнувся він. — Моя мати — і тобі доглядати. Та ж не кинеш її?
— Це твоя мати. А мені — свекруха. Я не зобов’язана. Ти б за моєю матір’ю точно не доглядав. Тож наймай сид”А через рік, коли вона зустріла Андрія – чоловіка, що без натяку на обов’язок сам допомагав своїй літній матері, Олена нарешті зрозуміла, що втомилася не від турботи, а від людини, яка ніколи не вартувала її самовідданості.”
