«Не могла доглядати за матірʼю, а от судитися зі мною – сили знаходить!»
У моєму дитинстві весь мій світ була бабуся. Саме вона виростила мене, навчила життю, гладила розбиті коліна та пригортала, коли мати знову зникала у пошуках «свого щастя». Мама завжди була в дорозі — то з одним чоловіком, то з іншим, і на мене в неї не лишалося ні часу, ні бажання. Вона зʼявлялася, як гостя: на день-другий, з двома фразами та чужим байдужим поглядом, й знову зникала.
А бабуся… Бабуся була для мене всім. І матірʼю, і подругою, і опорою. Віддавала мені все — час, душу, останню гривню. Навіть коли я підросла й поїхала вчитися до Києва, вона залишалася моєю найріднішою людиною. Та, на лихо, доля вирішила інакше — невдовзі вона серйозно захворіла, і їй знадобився постійний догляд. Я, кинувши навчання, повернулася додому. Грошей не вистачало, і я зверталася по допомогу до матері. Але щоразу чула у відповідь стогін і скарги:
— Я ледве на ногах стою… У мене тиск, серце, суглоби… Ти й уявити не можеш, як мені важко. Мабуть, інвалідом стану!
Слухаючи це з дня на день, я не розуміла: навіщо вона це говорить, якщо допомагати не збирається? Бабуся, побачивши мою розгубленість, одного разу тихо промовила:
— Вона собі алібі на майбутнє будує. Щоб потім ніхто не докоряв, що за матірʼю не доглядала. Бо ж сама була «хвора» й не могла.
І справді, мама раз у раз наголошувала на своїй «немочі», але як тільки бабуся оформила на мене дарчу на квартиру, а через кілька років пішла з життя — сталося дивовижне. Мама, раптом набравшись сили й забувши про всі свої хвороби, кинулася до суду. Мовляв, я скористалася станом бабусі, вона була «не при собі», тому заповіт і дарчу треба скасувати. І почалося! Папери, позови, засідання… Я навіть не розуміла, як вона тягне це все: адже ще недавно стверджувала, що ледве ходить, а тепер годинами бігає по інстанціях.
З кожним днем я все більше дивувалася: скільки ж у ній злости та жадоби наживи. Де були ці сили, коли бабусі потрібна була допомога? Де була ця енергія, коли я, двадцятирічна дівчина, намагалася тягнути догляд за лежачою людиною без грошей, без підтримки? Тоді вона лише ридала в трубку та зітхала, як їй погано. А тепер — жвава, активна, бойка. Всім уже на вуха навішала лапши, як її бідну матір позбавили спадщини, як її обдурили, зрадили, позбавили даху.
Та жодного дня вона не просиділа біля тої самої бабусі. Жодної ночі не провела біля її ліжка. Жодного ліка не купила. Все лежало на мені. Лише я знала, як бабуся страждала, як стискала зуби від болю, як падала у непритомність, як просила води серед ночі. Лише я чула її останній подих, тримала її холодіючу руку, плакала біля її голови…
Коли бабуся оформляла на мене квартиру, вона подивилася мені в очі й сказала:
— Я не хочу, щоб твоя мати отримала хоч щось. Ти була поруч, лише ти. Це — твоє. Ти заслужила.
Я не хочу помсти. Мені не потрібна війна. Але я не дозволю нікому, навіть власній матері, топтати волю людини, яка дала мені все. Я маю це відстояти — не заради квартири, а заради памʼяті. Заради любові. Заради справедливості.
Нехай мама подає в суди, розповідає казки знайомим, розігрує трагедію. Я знаю правду. І поки в мене є голос — я його не віддам.
