– Не можна так жити! Це зовсім неправильно, тату! – кричав син, вбігши у вітальню.
– І чому ж? – запитав чоловік з посмішкою.
-Бо не можна. Мені так Ольга Володимирівна сказала, а вона розумна! У неї у кабінеті знаєш скільки книг!
– А хто це?
– Наш шкільний психолог.
– Ну то поясни мені сину, як саме жити не можна, бо не розумію поки.
– Ні, розповідати не має про що. Я тобі все покажу. Я удаватиму, що сплю, а ти мене буди.
– І навіщо ці сценки?
– Ти зарази все зрозумієш! Слухай мене!
– Ну добре – промовив тато, доки син примощувався на ліжку – Сину, час прокидатися, до школи треба йти!
– Ну от, бачиш – сказав він, зітхаючи – А де твоя любов і ласка? Я таке кожен день чую! Скажи так, щоб я відчув, що ти мене любиш і посміхайся обов’язково!
– Чого це я маю так робити? Он мама тобі постійно про любов говорить, тобі мало?
– А ти що сам мене не любиш?
– Ну, що за дурниці?!
– Ніякі це не дурниці! Якщо хочеш, щоб у старості я тебе любив, то ти зараз мене люби та показуй це! Даю тобі ще одну спробу розбудити мене! І посміхайся обов’язково!
– Синочку, прокидайся, у школу запізнишся.
– Ні, я хочу спати!
– Ну, золотце, уроки самі себе не вивчать – промовив батько і ніжно погладив сина по голові.
– Ура, тепер я можу сказати, що у старості буду добре до тебе ставитися.
– Добре, мій стариганю, дай-но свій щоденник з оцінками!
– Ой, ну. Навіщо це тату? Ти ж лише на обід приїхав, а поки все проглянеш, то на роботу запізнишся!
– Ой, скільки у нас двійок – промовив тато з натягнутою посмішкою – Ну, нічого, зато з психології у тебе «відмінно», можливо, ним і станеш? Значить так, телефон я забираю, сідай і вчися, доки мама не повернеться.
Син уже повісив ніс і хотів розплакатися, як тато тут же додав: «Синку, ану посміхайся! Ти ж сам говорив, що так потрібно!»
