30 червня 2024 р.
Дорогий щоденнику,
Сьогодні знову був вечір, коли я, Максим Ковальчук, повернувся додому з чергування у Київську обласну лікарню. Після шести місяців стосунків з моєю дівчиною Зорею Петрівною, я вже звик до її постійних підозр і ревнощів, хоча сам більше не розумію, чому вона так живе.
— Максиме, що це? — суворо мовила вона, тримаючи в руках мою білу сорочку. — Чи це рожева пляма? Чиясь помада? Ти ж опять затримався на роботі.
— Зорею, що ти так говориш? — відповів я, втомлено розбираючи робочі інструменти. — Я лише з чергування. У нашому відділі одна медсестра – баба Надія. Я втомився, а не про помаду.
Зоря підняла губи, притиснула сорочку до грудей і попрямувала до ванни. Я тяжко зітхнув, розуміючи, що ще один ранок пройшов у тягарі її підозр.
У нашому житті здавалося, що все ідеально, лише один пункт стояв на заваді – Зора була надмірно ревнива. Вона знаходила приводи навіть там, де їх, здається, не було.
— Подивися, — зітхнула вона одного вечора, показуючи на пляму на сорочці. — Він точно мені зраджує.
Своїм голосом вона простягла сорочку своїй сестрі Катерині. Така сцена вранці в нашій квартирі у Дніпрі стала звичною.
— Це пляма від фруктового джему, — сміялася Катерина, принюхуючись до кольору.
Зоря миттєво захопила сорочку, її обличчя відображало одночасно здивування і розгубленість.
— Тобі настав час заспокоїтись, — сказала я, намагаючись знайти логіку в її підозрах. — Я не розумію, звідки в тебе така дивна підозрілість.
— Ми лише почали зустрічатись, — зізналася вона, відводячи погляд. — Я вивела тебе з попередніх стосунків, бо він зрадив мене раніше. Я боялася, що ти підеш.
— Це не привід говорити про зраду. Навчися довіряти, — сказав я.
— Я довіряю, — заперечувала вона, — лише боюся його втратити.
Після цього наші розмови часто закінчувались, коли я повертався додому о першій годині ночі.
— Де ти був? — питала вона, схрестивши руки.
— Ми дивились футбол, потім відпочивали, — відповідав я, згадуючи, як Діма і Сергій залишились зі мною.
— Діма давно вдома, я телефонувала Лізі. Де ти був останні дві години? — наполягала вона.
— Дмитро поїхав раніше, бо обіцяв жінці, а ми залишились самі, — сказав я, сподіваючись, що просте пояснення допоможе.
Я ліг у ліжко, намагаючись забути її постійні сумніви. Але вже наступного дня, коли я йшов з магазину, побачив на вулиці білявку, що весело розмовляла зі мною, притискаючи її до себе.
Зоря, побачивши це, кинула пакет з продуктами і, ніби втративши розум, підбігла до мене.
— Я знала! — вигукнула вона. — Ти зраджуєш мене!
Я намагався пояснити, що це моя двоюрідна сестра — дочка тітки Інни, і що ми виросли разом, а не таємна коханка. Зоря, розгублена, лише коротко сказала «вибач», і пішла додому.
Коли я повернувся до нашої квартири, ще пізніше, я був ображений, губи стиснулися, а очі не бажали бачити її.
— Мені набридло, — сказав я, — я не можу розуміти, звідки в тебе такі сильні ревнощі. Ти підозрюєш мене в усьому: в пацієнтах, в медсестрах, в лікарях, у кожному кутку нашої лікарні. Я втомився.
— Максиме! — викрикувала вона. — Я люблю тебе! Пробач, будь ласка.
Я відчув, як її руки стискаються навколо моїх, і зрозумів, що її біль – це мій власний. Я був готовий віддати себе, хоча сумніви вже поглинали мене зсередини.
Через кілька місяців ми стали ніби новою парою: я не ревнував її, а вона, здавалось, стримувала підозри. Тоді прийшла осінь, хвороби посилилися, і я, через втомлення, залишався вдома, вечеряючи в скромному ланчі з борщем і київським хлібом.
Зоря знову підозрювала: запах чужих парфумів на моїй сорочці, телефон у рожевому чохлі, який вона швидко переглядала.
— Оксано … Що ти робиш? — запитав я, коли вона схопила мій телефон.
— Тільки телефонути треба, — відповіла вона, відкидаючи телефон.
Я побачив повідомлення на екрані: «Невже? Зовсім розряджений? То ти ще й обманюєш».
— Пробач, — схилила вона голову.
Мовчки я зібрав речі і, коли вона просила залишитись, відповів:
— Ні, Зоре, я вже пробував, другий раз на граблі не хочу. Я просто хочу жити спокійно, довіряти і бути довіреним.
За півгодини я упакував усі свої речі та залишив орендовану квартиру, вирушивши до батьків у Києві. Я був втомленим, а в серці залишилось порожнє місце.
Тепер, коли я дивлюсь у дзеркало, бачу, що недовіра руйнує навіть найміцніші стосунки. Якщо не навчитися довіряти, то будь-яка любов обернеться тягарем. Це мій особистий урок: без довіри немає ні кохання, ні дружби, ні справжнього щастя.
— Завтра новий день, — записав я, — і я готовий починати без зайвих підозр.
З повагою,
Максим.
