— Немає в тебе виправдань переді мною! — Оля різко підняла руку, вказуючи матері на двері. — Іди геть!
Вийшовши з училища, Оля пішла не на зупинку, а в протилежний бік. До 8 Березня лишалося кілька днів, а вона й досі не придбала подарунок бабусі. Весь час не могла вибрати. Спотикаючись, вона йшла до магазину, коли в сумці пролунав приглушений дзвінок телефону. Оля зупинилася, дістала його. Бабуся.
— Ба, я вже скоро буду, — сказала вона.
— Добре, — відповіла бабуся.
Олі здалося, що та ще щось хотіла додати, а голос звучав дивно — ніби винувато.
— У тебе все гаразд? — поспіхом запитала Оля, перш ніж бабуся відключилася.
— Усе добре. Тільки… приходь швидше. — І лінія обірвалася.
Оля сховала телефон, розвернулася й побігла до зупинки, намагаючись здогадатися, чому бабуся так поспішала. «Щось трапилося. Але чому не сказала по телефону? Треба перезвонити, а то зойду з тривоги…» Але в цю мить вона побачила свій автобус і кинулася бігти, щоб встигнути.
«Може, гаманець у магазині вкрали, і бабуся засмутилася? Чи раптом їй погано стало, тиск піднявся? Схоже на те. І чому цей автобус так повзе? Наче всі світлофори зібрав…» — думала Оля, стискуючи кулаки й нетерпляче дивлячись у вікно.
Ось і її зупинка. Нарешті. Вона вискочила з автобуса й швидко пішла додому. Увійшовши у двір, кинула погляд на вікна квартири — у кімнаті світилося, хоча ще було світло. Серце стиснулося, і Оля побігла до під’їзду. Біля дверей вона зупинилася, шукаючи ключі в сумці.
— Та де ж вони?! — скрикнула вона.
Раптом щелкнув замок, двері відчинилися, і на порозі з’явилася бабуся.
— Ти що, мене під дверима чекала? — здивувалася Оля.
— Заходь, — коротко відповіла бабуся.
Оля увійшла в передпокій і прискіпливо подивилася на бабусю. Та хвилювалася — це було помітно.
— Що трапилося, ба?
— Трапилося, Олю… — Бабуся кинула погляд на закриті двері в кімнату, потім нахилилася до Олі й пошепки додала: — У нас гості.
— Хто? — так само тихо запитала Оля.
Хвилювання бабусі раптом передалося й їй. У голові мелькали обличчя тих, хто міг би з’явитися так раптово й змусити завжди спокійну бабусю нервувати.
— Побачиш. Роздягайся, — поспішила її бабуся.
Оля зняла куртку і, вішаючи її, помітила на вішалці чужу жіночу пальто. Під ним — білі чоботи. Оля поставила свої вбік, час від часу поглядаючи на ті, про які могла лише мріяти.
Вона питально подивилася на бабусю, але та лише тривожно зітхнула й відчинила двері. Оля провела рукою по волоссю й увійшла першою. Зазвичай увечері вони вмикали торшер, але сьогодні горіла яскрава люстра. Кутком ока Оля помітила рух на дивані й перевела погляд.
З дивана підвелася жінка у чорній сукні. Відкритий комір облягав виступаючі ключиці. Темне волосся було зібране в неохайний пучок, з якого вибивалися пасма. Очі — втомлені. Виглядала вона хворою або зовсім недавно повернулася з похорону.
Побачивши Олю, вона напружено посміхнулася. І раптом дівчину обпалило впізнанням. У голові мелькнуло слово «мама» й одразу зникло. Іншого імені для неї в Олі не було. Просто чужа жінка. Вона не бачила її чотирнадцять років, але все ж упізнала.
Мабуть, у її очах відобразилося все, що вона відчула, бо жінка перестала усміхатися й похилила голову. На що вона розраховувала? Що Оля зрадіє й кинеться їй на шию?
Колись вона була гарною, але зараз виглядала знесиленою, і чорний колір додавав їй років. Скільки їй? Бабуся казала, що народила Олю у дев’ятнадцять. А Олі вже двадцять. Отже, їй тридцять дев’ять. Але здавалася набагато старшою.
— Здоровенькі були, доню, — промовила жінка. — Яка вже доросла. Красуня. Бабуся казала, що в тебе є хлопець.
Оля докірливо подивилася на бабусю. Вже встигла розповісти про неї. Бабуся винувато опустила очі. Жінка зробила крок уперед, але Оля відступила, і та завмерла, не знаючи, що робити. А дівчина хотіла втекти, ніколи більше не бачити її. Занадто багато болю й гніву пробудилося в ній.
— Навіщо ти прийшла? — запитала вона, піднявши підборіддя. У голосі були й біль, і ненависть.
— Ось… повернулася. У тебе скоро день народження, — спробувала сказати впевненіше мати. Але знову зустріла холодний погляд і змовкла.
— За два тижні. Не надто пізно згадала? А чому раніше не приходила? Навіть не подзвонила? — допитувалася Оля, намагаючись вдарити якнайболючіше.
— Олю, ти забула? Вона гроші присилала, — нагадала бабуся.
— О, так! Цілу тисячу! На них ми купували макарони, гречку, щоб вистачило. До наступного дня народження. Чому приїхаА потім Оля подивилася на свою маленьку доньку, яка сміялася на руках у бабусі, і раптом зрозуміла, що навіть найбільший біль колись загоюється, якщо в серці лишається місце для прощення.
