Нічия вина, або Так зірки зійшлися
Дмитро притримав двері ресторану, пропускаючи дружину вперед. Двері плавно зачинилися, заглушивши музику та гамір п’яних голосів. Удалині мерехтіла нерівна смуга міських вогнів, до якої через темряву тягнулася звивиста нитка ліхтарів.
— Ти блідий… Може, все ж таксі візьмемо? — запитала Олена.
— Не треба, дійдемо самі. Просто спекотно було в залі. Зараз остигну. — Дмитро обійняв дружину.
— Але ж ти випив… — продовжувала Олена.
— Та я ледве чмихнув, та й то ще зранку. Вже вивітрилося. До того ж машин мало. Не хвилюйся, — заспокоїв її Дмитро.
— Мама дзвонила. Андрійко без нас не лягає, чекає, — зітхнула Олена. — Я втомилася.
— Тоді поїдемо? Півгодини — і вдома, — Дмитро дістав із кишені піджака ключі, натиснув кнопку брелка.
На парковці їхня «Шкода» відповіла сигналом і кілька разів моргнула фарами.
Дмитро вирулив із парковки заміського ресторану та впевнено повів авто до міста. На сусідньому сидінні Олена витягнула втомлені ноги, відкинула голову — більше не треба дбати про зачіску.
— Гарне весілля в Пашка вийшло, так? Хоча наше було кращим, — промовив Дмитро, дивлячись у дзеркало на вогні ресторану, що віддалилися.
— Чесно кажучи, я його ледве пам’ятаю, — відповіла Олена, заплющивши очі.
— Я теж, — зізнався Дмитро.
— Своє весілля ніхто не пам’ятає. Може, тому воно здається найкращим, — промовила Олена.
— Правда, — усміхнувся Дмитро.
— Думаю, мамі треба залишитися у нас на ніч. Поки доїдемо, поки ти везеш її додому… — Олена позіхнула.
— Звичайно, хай лишається. Я теж ледве тримаюся.
— Я ж казала, що треба взяти таксі. Ніколи мене не слухаєш, — тихо сказала Олена.
— Пізно, вже їдемо. Не хочу завтра знову сюди їхати за машиною.
Олена не відповіла. Вона сиділа із заплющеними очима, мріючи швидше дістатися додому, переодягнутися, зняти тісні туфлі, що натерли ноги, вдягнути м’які капці, прийняти душ…
Якби вона відкрила очі, то побачила б, як Дмитро вчепився в кермо, напружено вдивляючись у дорогу. Його бліде чоло вкрилося потом, а дихання стало нерівним. Олена цього не бачила.
Дмитро не зізнався, але вже шкодував, що сів за кермо. Він відчував, як серце стискається від болю, проштовхуючи кров. З кожним ударом біль посилювався, дихати ставало важче. Зупинитися? Ні, краще швидше дістатися додому…
Дорогу облямовували дерева, а місто, здавалося, не наближалося, а тікало. Дмитро додав газу, але в цей момент різкий біль розірвав груди, в очах потьмяніло. Удар оглушив околицю сплячого міста, але Дмитро вже не чув.
Водій фури вистрибнув із кабВін підбіг до зім’ятої машини, але було вже пізно — Дмитро не подавав ознак життя, а Олена, непритомна, лежала з розбитим обличчям, і тільки тихий стогін здавлював її горло.
