Оксано, треба щось вирішувати зітхає Марина, тримаючи телефон.
Що сталося? тривожно питає молодша сестра.
Дзвінок від старшої вже насторожує Оксану.
Зазвичай обмінювалися короткими повідомленнями у Viber, а тепер Марина наполягає на розмові.
Мама більше не може жити сама. Якби ти частіше з нею говорила, то знала б, дорікає Марина.
Ой, ну годі! Не починай! Давай одразу до суті. Що там таке?
Марина знову зітхає. Сваритися в дусі Оксани, яка вже роки самостійну позицію відстоює й на будь-яке зауваження зривається.
Нагадаю, мамі вже 73. Тиск скаче, слабкість постійна. Важко готує, лад тримає через силу, терпляче перераховує Марина. У магазин за хлібом не завжди може сходити.
Дякувати сусідці, Ганні Іванівні, щось носить.
Ти хочеш сказати, що мама голодує? насторожується Оксана.
Та ні! Я раз на два тижні приїжджаю, все привожу. Але вона вже без допомоги не обійдеться.
А раптом впаде, чи щось зламає? При такій вазі доглядати дуже складно.
Зависла пауза.
Катерина Степанівна й в молодості була пишечкою, а тепер ще і додала кілограмів. Дієти не визнає, навіть ображається, якщо дочки натякають.
І ще їй страшенно сумно самій. Ледь не плаче, як я відїжджаю. Каже, що всі її покинули, продовжує Марина. Вже не знаю, як бути.
Ти до чого ведеш, не розумію?
Старша помовчала щоразу з Оксаною спілкуватися дедалі важче.
Пропоную, щоб ти переїхала до мами.
А шикарно! А чому ти не можеш? Давай, вгадаймо! У тебе Роман, муж-скарб, і пасинок Андрійко, усього 25 рочків малюк, на руках, правда?
Оксано, до чого це все?
Бо ти завжди всіх рятуєш! Мене тобі точно не шкода! майже кричить Оксана.
Марина спалахнула:
А як мама між хворим татом і вами з Машею розривалася?! Коли їздила з продуктами з села, сиділа з Машею, щоб ти “улюблена доня!” могла працювати чи відпочивати?! Це ж тебе тоді не обурювало?!
Оксана замовкла. Сестра казала правду. Так було коли її шлюб з батьком Маші розвалився, а колишня свекруха добрейша жінка! дозволила їй з донькою жити у своїй однокімнатній у Львові до повноліття Марії.
Свекруха мало цікавилася внучкою, і аліменти від сина були копійки. Довелося крутитися білкою в колесі.
Допомога батьків була якраз доречною. Але невже це тепер згадуватимуть усе життя?
Свекруха витримала слово, але після повноліття Марії прямо попросила звільнити житло.
Маша вже тоді навчалася у коледжі в Тернополі, мала хлопця, і Оксана вирішила змінити життя поїхала на заробітки до Києва.
От і живе вже кілька років у зйомній квартирі десь під Києвом, працює де прийдеться після 40 влаштуватися нелегко!
Але задоволена, жити назад в село не збирається.
Що ти розумієш, як самій тягнути дитину?! боляче відрізає Оксана, знаючи, що це болить сестрі. От би побула, як я, тоді б повчала!
Тепер вже Марина замовчала надовго.
Її доля спочатку складалася добре. Після університету залишилася жити в Тернополі, працювала бухгалтером, мріяла вийти заміж вдало.
Але женихи траплялися різні: то любитель випити, то мамин син, то шукач вигоди. Лише у 39 зустріла Романа: на три роки старший, вдівець із десятирічним сином Володимиром.
Роман працював електриком у комунальній службі, усе вмів, підробляв у сусідів, ремонтував дрібниці. Не пив, був небагатослівний, навіть суворий, педантичний і точний.
Та Марина закохалася по-справжньому. І всі 14 років шлюбу (одружилися через рік після знайомства) намагалася бути зразковою дружиною.
Не одразу, але й пасинка полюбила як рідного.
Хотіла мати ще дитину, та не склалося. Тому чоловік і його син стали для неї всім.
І втрачати це вона не хоче.
Я хотіла забрати маму до себе, трохи хрипким голосом каже Марина, але вона й чути про це не хоче.
І що, твій Роман не проти тещу в двушку прийняти? глузливо питає Оксана. А може ти й не радилася з ним, бо знала мама відмовиться?
Оксано! Ну вистачить вже! Давай серйозно! Не до жартів.
Досить вже, рикнула молодша й кинула слухавку.
Дійсно, поговорили
Марина стиснула телефон і завмерла. Ідеальним рішенням був би переїзд Оксани до мами.
А вона б допомагала і грішми, і передачами. Та й роботу дистанційну Оксана знайти б могла. У селищі звязок з інтернетом чудовий.
Але Оксана й не думає полегшувати життя старшій! Як була розбещена, така й лишилася
Не накажеш і не змусиш.
«Говорила з мамою. Каже, все нормально й допомоги не треба. Досить вже цирклаш!» на другий день отримала Марина повідомлення від Оксани.
Відповідати не стала.
Суть марна: молодша мамі раз на місяць дзвонить та кілька разів пише. Мама й не жаліється боїться образити “Анечку”. Та ще перестане спілкуватися
А Марина терпить усе, слухає мамині зітхання ледь не щотижня, потім ночами не спить.
Навіть Роман вже помітив її стан і спитав, чи все добре.
Марина нічого не каже: чоловікові проблеми не потрібні. Але що робити ума не прикладе.
Сиділку наймати? Де таких грошей взяти?
Все, досить! Роман важко ставить горня чаю на стіл. Третій місяць не ти сама на себе. Говори, що сталось?
Марина неочікувано розплакалася, але швидко опанувала себе (чоловіки ж сліз не люблять) й коротко розповіла.
Чому мені не казала, що з Катериною Степанівною зле? дивиться Роман просто.
Не хотіла турбувати тихо бурмоче Марина.
Зараз шкодує, що все розповіла. Йому це навіщо? Аж стане не потрібна
Ясно, Роман підвівся. Дякую за вечерю. Я спати.
І навіть новин по телевізору не дивився.
Марина всю ніч не спала. В суботу ж можна поспати довше, але чоловіку сніданок вона завжди вчасно готує. Ой леле і це не залагодила!
Та Роман спокійно пє чай, щось читає з телефону.
Прокинулась? повернувся до неї. Вигляд серйозний, та голос спокійний.
Так, Ромо! Я зараз, приготую! метушиться Марина.
Сідай, треба поговорити.
Марина присіла й затихла.
Я подумав. Треба допомогти твоїй мамі. Не можна стареньких залишати.
Моя вже не дожила до старості Коротше, ми переїжджаємо до неї. Я з місцевим фермером домовлюся, а ти роботу знайдеш, щось підберемо.
Вона ледь не впала зі стільця.
Романе Ти впевнений?
Абсолютно. Думаєш, забув, як Катерина Степанівна Володю на канікули брала й мене в усьому пестила?
Ні, Мариш, память у мене добра. Та й я давно в село хочу.
Якщо теща буде не проти
Марина дивиться на чоловіка широко розплющеними очима. Такого від Романа не чекала. Чи не сниться це все?
А як же Володя? питає.
А що Володя? дивується чоловік. Великий вже коняка, з освітою, з роботою. Радітиме лише, якщо квартиру звільнимо.
Ромчику! Марина кидається до нього, всхлипується, забувши, що чоловіку це не властиво.
Він не відштовхує. Лише обіймає за плечі:
Ну, що ти? Все буде добре.
Вона дуже на це сподіваєтьсяМарина не могла відігнати сліз, але на цей раз сліз полегшення.
В її серці здіймався невідомий досі спокій, наче після довгої бурі нарешті розвиднілося. Вона міцно тримала чоловіка за руку, ніяк не вірячи, що ось так просто, без жертв і скандалів, усе може розвязатись.
Та найбільше хотілось подзвонити мамі. Сказати: Мамо, ми їдемо до тебе. Сказати це голосно, з гордістю, з тією любовю, яку десятки років несла в собі іноді неусвідомлено, іноді з образою, іноді зі страхом, що щось не так.
Коли Катерина Степанівна, крекчучи, підняла слухавку, Марина вперше за довгий час почула в її голосі радість справжню, хоча приховану за звичною іронією.
Маришо, то що сталося цього разу? Чого дзвониш аж у неділю зранку?
Мамо, ми з Романом поговорили Ми хочемо переїхати до тебе. Назавжди. Разом.
Надворі засичав чайник, в кімнаті запищав старий телевізор. Але Катерина Степанівна мовчала так довго, що Марина вже майже злякалася.
Не смійся з мене, доню Я вже стара, забаганки ваші терпіти не буду, нарешті хрипким голосом прошепотіла мама, і Марина відчула, як у неї тремтять коліна.
Не сміюся, мамо Це ти нас стільки раз рятувала. Тепер наша черга. Всі разом буде легше.
Справді всі? перепитала мама.
Всі, мамо! крикнула Марина так, що Роман навіть усміхнувся й повернувся подивитися на неї.
І раптом тиша на тому кінці обірвалася схлипом, чи то сміхом, чи плачем, та Марина вже знала: з цього дня все буде інакше. Її власна сімя розкидана, як груша по садочку, схожа на латану ковдру, а відтепер стане міцною домівкою для всіх. З доброю кавою, бабусиними пирогами, відомою тільки їм любовю і навіть для Оксани залишиться місце. А може, і вона приїде, коли зрозуміє: ніколи не пізно бути разом.
Марина подякувала Богові тихо, щоб Роман не почув, і вперше за багато років усміхнулась щиро.
Світло ранку заливало кухню, і з ним у життя поволі входила надія.
