Пам’ятаю своє дитинство. Народилася у люблячих батьків, сім’я не була бідною, а навпаки. Батько заробляв досить багато, мама трішки менше, але більше за середньостатистичних людей. Мої батьки обоє були із бідних багатодітних родин, де їм завжди нічого не вистачало, або ж не перепадало взагалі. Тому вони обоє багато працювали і знали вартість кожній гривні, проте і не були скупими.
Наша родина була величезною, тому на свята і просто у вихідні дні «ніде було яблуку впасти». Батько був доброю людиною, тому позичав усіх своїм і маминим братам та сестрам, а ті й не поспішали віддавати.
У 15 років обірвалося моє безтурботне життя. Ми з батьками потрапили у аварію. Батько помер одразу, а мати через три тижні у лікарні, так і не прийшовши до свідомості. У мене була зламана рука та забій коліна.
З усіх родичів моїх батьків ніхто не відгукнувся забрати мене до себе. Я залишилася сиротою, нікому не потрібною. Так я і потрапила до дитячого будинку. А життя там далеко не мед. Особливо, якщо у тебе були батьки і ти жив у багатій сім’ї.
На моє велике здивування, і в той же час на величезне щастя, – не перевелися ще сердечні люди на землі. В сусідньому від батьківського будинку була перукарня, там працювала тітка Ліда. Тіткою її кликали всі дітлахи, хоча вона була старшою років на 12 від мене. Своїх дітей у неї не могло бути. Ліда з чоловіком забрали мене із дитячого будинку до себе. Дали освіту, не ту що я хотіла, але найкращу з тих, яку могли дозволити на свої кошти. Виховували як свою рідну дочку. Я ж все життя росла у них на очах.
Прийомні батьки піклувалися про мене, як про рідну. Витрачали свої гроші, а до спадку мого і торкалися.
Коли мені виповнилося 25 років і я сказала їм про своє бажання вийти заміж та створити власну сім’ю, вони були дуже щасливі. На весілля віддали нам із чоловіком ключі від мого батьківського будинку, та всі свої заощадження.
Ми з чоловіком на ці кошти відкрили власний бізнес, який виявився дуже прибутковим, Слава Богу. Допомагаємо мамі Ліді і Татові Івану, і батькам чоловіка, які і займаються вихованням наших дітей-близнюків.
З часом почали з’являтися у моєму житті рідні тітки та дядьки, як тільки почули про нашу успішну справу і гарний дохід. Як виявилося, я не настільки до них добродушна, як рідні батьки. Тому відсікаю всі їхні спроби родичатися. Дитяча образа, та час перебування в дитячому будинку я забути не можу. Вони ж могли мене забрати до себе…
