Батько у Олени був дуже суворим. Навіть мама його боялася, зайвого слова не сміла сказати. А от з чужими дітьми поводився інакше — усміхався, говорив лагідно. А на них із матір’ю лише кричав. Олена довго не розуміла, чому батько не любить її. Відповідь дізналася лише у старших класах.
У школі дівчина старанно вчилася, щоб зайвий раз не чути батькових докорів, щоб його вдовольнити. Ще з шостого класу мріяла набрати високі бали на ЗНО та вступити до одного з університетів Києва.
Коли до них приходили гості, кожен вважав за обов’язок похвалити красуню-дочку та запитати, ким вона хоче бути, куди планує вступати.
Олена несміло дивилася на батька й відповідала, що ще не вирішила. Про свою мрію мовчала.
“Одинадцять років навчатиметься — і досить. Не збираюся її до пенсії годувати. Здорова, нехай іде працювати. Усі хочуть бути вченими, начальниками, а хто ж робитиме справжню роботу?” — говорив за доньку батько.
“Ти що, Петре. Не слухайте його. Олена розумна дівчина, учиться на відмінно. З такими оцінками стояти за прилавком і ковбасу продавати? Зараз час такий, що без диплома нікуди. На хорошій роботі й нареченого кращого знайти можна,” — заспокійливо додавала мати.
Та батько й слухати не хотів.
“Мовчи вже, не розумієш нічого,” — знизуючись, кидав він із вбивчим поглядом. — “Нащо дівчині освіта? Щоб борщ варити й пил витирати? Народити й без диплома може. Від знань лише клопіт. Ось тобі, наприклад, що твоя освіта дала?”
Мати стихала під його поглядом, а батько продовжував. Гості почували себе незручно під час таких розмов, але не перечили й мовчали, не погоджуючись із главі сім’ї.
Тому й Олена мовчала, нікому не розповідала про свої мрії. Але коли склала ЗНО та отримала високі бали, наважилася оголосити, що хоче їхати вчитися до Києва. Вона вже доросла, сама може приймати рішення. Ніхто її тут не утримає, і на шиї у батька сидіти не збирається. Вона ще доведе, чого варта. І зовсім його не боїться. Так думала Олена, рішуче йдучи додому, притискуючи до грудей атестат із відзнакою.
Побачивши похмуре обличчя батька, її рішучість зникла. Та вона все ж сказала, що хоче їхати до Києва.
“Нікуди не поїдеш, зрозуміла? Я тебе годував, одягав, тепер ти маєш нам із матір’ю допомагати, бути опорою на старість. Нема тобі там чого робити. Знаю я ці ваші навчання,” — батько значуче глянув на дружину. Та опустила очі.
“Нікуди не поїдеш!” — він ударив кулаком по столі, аж миски підстрибнули, а борщ розлився.
“А ти не захищай її. У тебе й так білих кісточок нема,” — знову кинув погляд на матір. — “Пам’ятаєш, чим закінчилося твоє навчання? Ти мені до гробу маєш бути вдячна, що я на тобі одружився, врятував твою репутацію, виростив цю невдячну.”
“Петре, не треба при доньці,” — благала мати.
“Чому це? Нехай знає правду, доросла вже. Може, урок винесе, твоїх помилок не повторить. Хоча…” — батько махнув рукою. — “Яблуко від яблуні не далеко котиться.”
“Мамо…” — Олена через сльози подивилася на матір.
“Йде працювати, я сказав,” — батько підніс ложку до рота й шумно сьорбнув.
Олена розвернулася й вибігла з кухні. Коли батько пішов, мати зайшла до доньки в кімнату.
“Мамо, за що він так до мене?” — через сльози запитала дівчина.
Тоді мати їй усе розповіла.
“Тепер я знаю, чому він мене не любить, не пускає навчатися. А знаєш, я навіть рада, що він мені не рідний,” — стираючи сльОлена обійняла маму міцно, відчуваючи, що тепер її життя нарешті належить лише їй самій.
