Надто пізно для прощення
Оксана Михайлівна стояла біля вікна й дивилася, як двірник згрібає останні жовте листя. Жовтень цього року видався дощовий, і листки чіплялися за мокрий асфальт, немов не хотіли розлучатися із землею. У руці вона стискала зім’яту записку, яку годину тому принесла сусідка.
— Оксанко, тут до тебе якась жінка приходила, — промовила Ганна Іванівна, простягаючи папірець. — Каже, що дуже терміново. Сама не дочекалася, подалася кудись.
На записку корявим почерком було виведено: «Мама тебе чекає. Приїжджай швидше. Дуже погано. Наталка».
Оксана Михайлівна впізнала почерк одразу. ЇЇ молодша сестра Наталка завжди писала, як курка лапою. У школі вчителі лаяли її за це, а вона лише знизувала плечима й казала, що не збирається ставати письменницею.
— Що трапилося, Оксанко? Ти вся бліда, — занепокоїлася сусідка.
— Нічого страшного, — сухо відповіла Оксана й замкнула двері.
Тепер вона стояла із запискою й не знала, що робити. Мати… Скільки років минуло від останньої зустрічі? Вісім? Десять? Після тієї страшної сварки вони не спілкувалися, не бачилися. Оксана навіть заборонила Наталці згадувати про себе, коли та приїжджала до матері.
— Нехай думає, що в неї лише одна донька, — казала вона тоді. — Якщо так, то так тому й бути.
А почалося з дрібниці. Мати хотіла продати хатину в селі, ту саму, де вони з Наталкою виросли, де минуло їхнє дитинство. Дім дістався їм від бабусі, і кожна із сестер мала право на половину. Але Оксана була категорично проти продажу.
— Мамо, ти розумієш, що робиш? — кричала вона тоді на кухні у маленькій квартирі. — Це ж наша історія! Там тато грядки копав, там ми з Наталкою у хованки грали!
— Оксанко, не запалюйся, — втомлено відповіла мати. — Будинок розвалюється, дах тече. На ремонт грошей нема, а податки платити треба. Краще продати, поки ще щось дадуть.
— А мені байдужі гроші! — Оксана била кулаком по столу. — Якщо продаси дім — для мене ти помреш!
Мати тоді довго дивилася на неї, сумно, потім тихо промовила:
— Ну що ж, Оксанко. Твоє право.
І продала. Без Оксаниного дозволу, оформивши все через Наталку. Гроші віддала молодшій доньці зі словами:
— Нехай на квартиру копить. А то все на орендованому мікається.
Оксана дізналася про це випадково, зустрівши в автобусі сусідку із села.
— Ой, Оксанко, а вашого будинку вже й слід простуджений, — радісно повідомила тітка Марфа. — Нові господарі ділянку під картоплю переорали. Кажуть, дачу будуватимуть.
Того вечора Оксана приїхала до матері й сказала все, що думала. Слова були жорстокі, непрості. Мати сиділа й плакала, а донька кричала й кричала, виливаючи наболілий біль.
— Ти зрадила мене! Зрадила пам’ять тата! — ридала Оксана. — За гроші! За цю свою Наталку, яка тільки й уміє, що благати!
— Оксанко, зупинись, — шепотіла мати. — Благаю тебе…
— Більше не хочу тебе знати! Чуєш? Для мене тебе більше нема!
І пішла, грюкнувши дверима так, що дзвеніли шибки.
Потім були місяці мовчання. Наталка намагалася мирити, дзвонила, приїжджала, умовляла.
— Оксанко, ну скільки можна? Мама кожен день плаче. Каже, що зробила це для нас, для дітей. Хотіла, щоб у нас було гарне житло.
— Нехай плаче, — холодно відповідала Оксана. — Треба було раніше думати.
— Та скільки ж можна? Дім — це лише дім! А мама — вона в нас одна!
— Не мало в неї права! — Оксана підвищувала голос. — Розумієш? Не мало права без мене вирішувати!
Наталка ображалася й ішла. А Оксана залишалася сама із своєю правотою й болем.
Минали роки. Оксана вийшла заміж, народила сина Андрійка. Чоловік інколи згадував про те, що непогано б познайомитися із її родичами.
— А які в мене родичі, — відповідала вона коротко. — Я сирота.
Олег не наполягав. У нього самого була складна родина, і він розумів, що не всі родичі приносять радість.
Андрійко ріс без бабусі й тітки. Коли запитував, чому в нього немає бабусі, як у інших дітей, Оксана казала, що бабуся живе дуже далеко й не може приїхати.
— А чому ми до неї не їдемо? — допитувався хлопчик.
— Бо вона не хоче нас бачити, — відповідала мати й одразу змінювала тему.
Наталка кілька разів намагалася зустрітися із племінником. Підстерігала біля школи, дарувала подарунки. Але Оксана заборонила синові спілкуватися з тіткою.
— Мам, а вона добра, — казав Андрійко після однієї такої зустрічі. — Вона купила морозиво й розповідала смішні історії.
— Більше із нею не розмовляй, — суворо сказала Оксана. — Це погана жінка.
— Але чому?
— Бо я так сказала.
Хлопчик не розумів, але слухався. А Оксана дзвонила Наталці й влаштовувала скандали.
— Як ти смієш підходити до мого дитини?Двірник закінчив згрібати листя, а Оксана стояла біля вікна і плакала, розуміючи, що бабусі вже не повернути.
