Не подобається? То можете забиратися, сказала Ганна непроханим гостям
Тридцять років Ганна жила мовчки. Скаже чоловік вона кивнула. Свекруха приїде вона поставить чай. Золовка з валізами поселила в кутовій кімнаті. «На пару днів», обіцяла золовка. Прожила три місяці.
А що мала робити? Скандал влаштувати скажуть, погана дружина. Відмовити вирішать, жорстока. Ганна звикла терпіти. Навіть навчилася не помічати, як її життя непомітно перетворюється на виконання чужих бажань.
Чоловік, Анатолій Остапович, був простий чоловік. Бригадир на будівництві, полюбляв застілля з тостами про друзів і анекдотами про шефа. Ганну він кликав «моя хазяєчка» й щиро не розумів, чому вона іноді плакала вночі. Ну, втомилася так відпочинь. Ну, родичі приїхали значить, нагодуй. Все ж просто.
Після його смерті Ганна залишилася сама в трикімнатній квартирі на Леха Качинського в Києві. Поминки були як годиться: стіл, горілка, слова про «добру людину». Рідня зїхалася, поплакала, розійшлася. Ганна подумала: «Ну все, тепер хоч віддихну».
Та де там.
Минув тиждень зателефонувала знову золовка, Валентина:
Ганно, я завтра приїду. Привезу закупки.
Мені нічого не треба, Вальо.
Та ну, не будь чужою! Я ж не з порожніми руками.
Приїхала з двома пакетами круп і однією вимогою: впустити пожити племінника Кирила, який «поступає до Києва». Ганна намагалася відмовити лагідно:
У нього ж гуртожиток буде.
Та це ще коли! А поки що де йому? На вокзалі?
Ганна змирилася. Кирило оселився в кутовій кімнаті. Жив абияк: шкарпетки по коридору, тарілки в раковині, музика до півночі. Навчання так і не поступив, але знайшов роботу курєром. Тепер квартиру використовував як склад для посилок.
Кириле, може ти все ж зїдеш? тихенько спитала Ганна через місяць.
Тітко Ганно, та куди ж я? Грошей нема на оренду!
Через два тижні приїхала Лариса, донька покійного Анатолія від першого шлюбу. Привезла з собою тридцятирічні образи й претензії:
Батько тобі квартиру лишив, а мені що? Я ж дочка!
Ганна розгублено мовчала. Квартира була записана на чоловіка, а тепер за законом її. Але Лариса дивилась на неї так, наче щось украли.
Ти хоч розумієш, як мені важко? не замовкала Лариса. Я сама з дитиною, квартиру знімаю!
Ганна намагалася пояснити, що це її єдине житло, що вона сама ледь на ногах тримається. Та Лариса не слухала. Вона прийшла не за співчуттям за справедливістю.
Почалося пекло.
Родина зачастила. То свекруха раптом навідається з порадою «продати цю квартиру та купити однокімнатку». То знову золовка з племінником. То Лариса з новими докорами.
Кожен раз Ганна варила галушки, наливала чай, слухала претензії.
А тоді раптом пішли розмови про квартиру відверто.
Ганно, навіщо тобі одній три кімнати? казала золовка, сьорбаючи чай. Продай, купи собі однушку. А на різницю допоможеш дітям.
Яким дітям? не розуміла Ганна.
Ну, Ларисі. Кирилу. Їм важко.
Ганна подивилася на всіх на золовку, Ларису і свекруху. І тут зрозуміла: вони прийшли не підтримати. Вони поділити.
Щось не влаштовує? тихо сказала вона. Тоді забирайтеся.
У кухні повисла тиша.
Ти що сказала? перепитала золовка.
Сказала: забирайтеся з мого дому.
Всі дивилися на Ганну, немов уперше побачили. Мов із глузду зїхала.
Як ти смієш? нарешті отямилась золовка. Ми ж сімя!
Яка сімя? спокійно запитала Ганна. Та, яку я бачила лише, коли треба було поїсти чи телевізор подивитися?
Мамо, ти чуєш? золовка звернулась до свекрухи. Казала ж тобі зазнайка!
Свекруха сиділа тихо. Вона взагалі мовчазна тільки дивилась і зітхала. І всім було ясно: непризнана невістка знову щось зробила не те.
Галино Іванівно, звернулася до неї Ганна. Тридцять років ви мене вчили, як жити. Як чоловікові догоджати. Як стіл накривати. А коли ночами плакала, знаєте, що казали? «Терпи. Всі жінки терплять». Памятаєте?
Свекруха стиснула губи.
Ось я й терпіла. Але все. Закінчилось терпіння. Як олія в пляшці. Була і скінчилась.
Золовка схопила сумку:
Все Кирилу розповім! Хай знає, яка ти насправді!
Розкажіть. Тільки його речі завтра щоб тут не було. Або сама винесу на сходи.
Вони пішли. Двері так грюкнули, що люстра затремтіла. Ганна лишилася на кухні. Руки трусилися. Серце калатало. Взяла воду з-під крана випила одним ковтком.
«Господи, що я наробила?» миготіло в думках.
А потім: «А що, власне, такого? Виганяла непроханих з власного дому?»
Вночі не спалося. Ганна ворочалася, дивилася в стелю. Думки крутились наче білизна в старій радянській пральній машинці те ж саме по колу. Може вони й справді мали рацію? Може вона егоїстка? Треба було знову терпіти?
Вранці все прояснилось. Простотою першого снігу чітко. Терпіти це коли тимчасово. А тридцять років це вже капітуляція.
Кирило забрався через два дні. Валентина приїхала сувора, на Ганну не дивилася. Племінник бурчав щось про «стару відьму». Ганна стояла в коридорі мовчки. Колись би плакала, виправдовувалась. Тепер мовчки.
Через тиждень дзвінок від Лариси:
Ми з мамою подумали, почала вона обережно.
З якою мамою? перебила Ганна. Твоя мама померла ще девяносто другого. А Галина Іванівна це вже мені колишня свекруха.
Тиша в трубці. Лариса не чекала такого.
Гаразд, поспішаючи додала, Ми вирішили не сваритися. Розумієш, батько тебе любив.
Любив. Але квартира на мені. Законно. Нікому нічого не винна.
Але ж справедливість…
Справедливість? усміхнулася Ганна. Справедливо би було, якби за тридцять років хоч раз мене з Днем народження привітала. Чи подзвонила просто так, не про гроші. Оце була би справедливість.
Ти стала жорстокою, холодно сказала Лариса. Самотність тебе робить такою.
Ні. Я просто перестала вдавати.
Дні тягнулись, як гума. Ганна працювала санітаркою в лікарні, ввечері вечеряла сама. Сусідка тітка Клава навідувалась із варениками:
Ганно, як ти? Не сумуєш?
Не сумую.
І родина не зявляється?
Не зявляється.
І правильно, раптом прорекла тітка Клава. Я на них дивилася й думала коли ж ти, дурехо, одумаєшся? Молодець.
Вперше за довгі роки Ганна усміхнулася щиро.
Та найстрашніше не в образах рідні. Найважче тиша. Що нікому сказати «добрий вечір», нікому налити чаю. Ганна зрозуміла: не для себе жила все життя.
А тепер? Тепер треба вчитися жити для себе. І це лякало більше, ніж будь-які докори родини.
Минув місяць Валентина зявилась знову. Без попередження. З Кирилом, свекрухою і Ларисою. Всі разом. Як десант.
Ганна відчинила стоять. На порозі, мов комісія. Валентина попереду, решта позаду.
Ну що, Ганно, отямилась? сказала золовка.
В чому?
У квартирі. Вирішила продавати?
Ганна подивилась на всіх по черзі. Вони справді думали, що місяць самотності і вона зламається, сама кликатиме назад.
Заходьте, спокійно сказала вона. Раз вже прийшли.
Всі зайшли. Розсілися на кухні. Свекруха одразу до холодильника перевірить, що там. Лариса дістала телефон, щось листає. Валентина навпроти, руки склала на столі.
Ганно, тобі одній важко. Комуналка, ремонт. Ну навіщо тобі така площа?
Мені подобається цей простір, спокійно відповіла Ганна.
Але ти сама! втрутилась Лариса. Он, я подивилась: продаєш її береш однокімнатку на Троєщині. Різниця три мільйони гривень. Мені мільйон я з дитиною. Кирилу мільйон на навчання. І тобі мільйон на старість.
Ганна мовчала. Дивилася на Ларису. На її самовпевненість. Манікюр дорогий. Сумка брендова.
Тобто я маю виїхати на Троєщину, щоб вам було по мільйону?
Ну це ж справедливо! вигукнула Лариса. Батько стільки вклав у цю квартиру!
Ні, тихо відповіла Ганна. Йому її дала держава у вісімдесят четвертому. Як молодому спеціалісту. А ремонти моїм коштом.
Ганно, не впирайся, встрягла Валентина. Ми ж по-людськи ж. Ми ж сімя!
Щось у Ганні клацнуло. Як вимикач. Було світло й нема.
Сімя? перепитала вона. А де була сімя, коли мені три роки тому операцію робили? Хто прийшов? Валь, ти приїжджала?
Валентина затислася на стільці:
Я… зайнята була.
А ви, Галино Іванівно? Телефонували хоча б раз?
Свекруха мовчить. Дивиться у вікно.
А ти, Ларисо? Ти взагалі знала, що я у лікарні лежала?
Ніхто не казав… прошепотіла та.
Ось. Ніхто. Бо всім байдуже. І зараз також. Ви сюди не до мене прийшли. А по квартиру.
Ти що, здуріла? почала Валентина.
Ні. Вже досить. Розумієте? Терпіння закінчилось.
Встала, відчинила двері.
Йдіть. Прямо зараз. І не повертайтесь.
Ти зовсім здуріла? вискочила Лариса. Ти хто взагалі? Чужа!
Так, кивнула Ганна. І слава Богу.
Валентина підскочила:
От знав би Анатолій!
Та знав би змусив би поступитись. Як завжди. Але його нема. І вирішую тепер я.
Потім пошкодуєш! прошипіла Лариса. Будеш стара й хвора приповзеш ще до нас!
Ганна гірко всміхнулась.
Знаєш, Ларисо, мені вже пятдесят вісім. Тридцять років жила з думкою: якщо я хороша, мене любитимуть. Якщо поступлюся цінуватимуть. Але виходить навпаки. Чим більше поступалась тим більше вимагали. Тож ні. Не приповзу. Ніколи.
Вони пішли. Валентина аж багряна. Свекруха з піджатими губами. Лариса мов грюкнула наостанок дверима.
Ганна стояла в коридорі. Руки дрижали. Серце гупало. Пішла на кухню, сіла й заплакала.
Не з жалю до себе. Від полегшення.
Через тиждень подзвонила тітка Клава:
Ганно, чула, ти з усіма пересварилась?
Та ні, просто сказала правду.
І правильно. До речі, в мене є племінниця, Оксана. Тридцять років, від чоловіка пішла. Одна, не знаходить собі місця. Давай познайомимо? Хороша дівчина, трудяга.
Познайомили. Оксана виявилась тихою, соромязливою. Працювала бухгалтером, знімала кімнату в гуртожитку. Приходила до Ганни на чай, довго розмовляли.
Може, до мене переїдете? несподівано запропонувала Ганна. Кімната пуста, будете за комуналку платити й все.
Оксана переїхала через місяць. Виявилось легко жити з чужою людиною, коли тебе поважають. Не лізуть, не повчають.
Ганна записалась у бібліотеку ту саму, районну, де колись працювала бібліотекарем. Тепер ходила, як читачка. Брала книжки, що колись не мала часу прочитати.
Часом думала про родичів. Як вони там? Валентина з Кирилом? Лариса з донькою? Свекруха?
Дзвонити не хотілось. Зовсім.
Через півроку тітка Клава розповіла:
Чула твоя золовка до сина переїхала. В гуртожиток. Каже, в селі сумно самій.
Та й добре, відповіла Ганна.
А Лариса, кажуть, заміж вийшла. За підприємця. Тепер в шоколаді.
Я рада за неї.
Тітка Клава здивовано:
То тобі не образливо?
А за що?
Ну, що вони без тебе якось влаштувались.
Ганна всміхнулася:
Клавдія Степанівна, вони завжди без мене обходились. Просто раніше я цього не помічала.
Ввечері Ганна сиділа біля вікна. За ним сутінки, вогники ліхтарів, поспішні люди. Оксана на кухні варила вечерю, тихо співала.
Ганна подумала: ось воно, щастя. Не в схваленні рідні. А в тому, що можеш сказати «ні» і не згоріти від сорому.
А ви колись відстоювали своє перед надокучливою ріднею?
