Віра Іванівна зупинилася біля під’їзду, перевела дух. Тяжкі пакети з продуктами згинали спину, а підйом на п’ятий поверх без ліфта ставав з кожним роком важчим. Сімдесят три — не жарт, хоч вона ніколи в цьому не зізнавалася.
— Тіто Віро! — почула вона знизу. — Зачекайте, я допоможу!
Віра Іванівна озирнулася — це був сусід із третього поверху, молодий хлопець на ім’я Тарас, працював десь ІТ-спеціалістом. Весь у своїх навушниках, але чемний.
— Не треба, сама впораюся, — різко відповіла вона, притиснувши пакети до грудей.
— Та годі вам, тіто Віро, мені ж не трудно. Я й так додому йду.
Тарас простягнув руку до пакетів, але Віра Іванівна рвонулася назад.
— Кажу ж — не треба! Не діточка, сама донесу.
Хлопець збентежено застиг на сходах.
— Ну… добре. Як скажете.
Він обійшов її й зник за поворотом. Віра Іванівна провела його недобрим поглядом. Знайшовся доброчинець! Напевно, потім усім розповідатиме, яка немічна бабуся живе на п’ятому.
Піднімалася повільно, зупиняючись на кожному майданчику. Пакети справді були важкі — купила всього на цілий тиждень, щоб зайвий раз не ходити. Але зізнатися в цьому було вище її сил.
Нарешті дісталася до дверей. Ключі, звісно ж, на дні сумки. Поки шукала їх, один пакет висковзнув — яблука покотилися по сходах.
— Ой лишенько, — буркнула вона.
Сусідські двері відчинилися.
— Віро Іванівно? Що трапилося? — виглянула Ганна Степанівна, пенсіонерка з четвертого.
— Нічого, — буркнула Віра, збираючи фрукти. — Пакет порвався.
— Та я ж вам допоможу! — сусідка вискочила на майданчик у домашніх капцях. — Ви що, самі з магазину тягнете? Треба було подзвонити, пішли б разом.
— Не т— Не треба мені допомоги, — різко випросталася Віра Іванівна, притискаючи яблука до грудей, але раптом зупинилася, подивилася на доброзичливу сусідку й тихо додала: — Хоча… дякую, Ганно Степанівно, можливо, ви праві — одній справді важко.
