— Мамо, ти зовсім з’їхала з глузду! — голос Олеся тремтів від обурення. — Як ти могла повірити цій нахльобійці?
— Не смій так говорити про Соломію! — різко перебила його Ганна Іванівна. — Вона мені як рідна дочка!
— Рідна дочка? — Олесь нервово засміявся. — Мамо, вона ж тебе обікрала! Забрала всі твої заощадження!
— Вона нічого не крала! Я сама дала їй гроші! — Ганна Іванівна вдарила кулаком по столу. — І не твоя справа, на що я витрачаю свої кошти!
— *Мої* кошти, мамо! Це ж спадщина від бабусі! Твоя пенсія й моя допомога! А вона взяла все й зникла!
Ганна Іванівна відвернулася до вікна. На вулиці йшов дощ, краплі сповзали по шибках, мов сльози. Але вона не плакала. Сльози закінчилися вчора, коли зрозуміла, що Соломія її обдурила.
— Вона не зникла, — тихо сказала вона. — Вона поїхала до сестри у Львів. Обіцяла повернутися за місяць.
— Мамо, опам’ятайся! Яка сестра? Ти ж знаєш, що в неї нікого нема! Вона сирота!
— Може, знайшлася сестра… Може, об’явилася…
Олесь підійшов до матері й взяв її за плечі.
— Мамо, подивися на мене. Соломія Біла — шахрайка. Вона спеціально з тобою зблизилася, щоб виманити гроші. Таких, як ти, вона вже обдурила десятки.
— Звідки ти знаєш?
— Я найняв приватного детектива. Ось, дивись.
Олесь дістав із портфеля папку з документами й фотографіями.
— Соломія Біла, тридцять вісім років. Судимість за шахрайство. Спеціалізується на самотніх літніх жінках. Ось її фото з іншими жертвами.
Ганна Іванівна взяла папку тремтячими руками. На фотографіях вона побачила Соломію в обіймах із різними жінками. Всі вони були приблизно її віку, всі посміхалися, всі виглядали щасливими.
— Цього не може бути, — прошепотіла вона.
— Мамо, вона отримала від тебе п’ятдесят тисяч гривень. Сказала, що її донечка хвора й потрібна операція. А в неї взагалі немає дітей!
Ганна Іванівна опустилася на стілець. Руки тремтіли, перед очима все пливло.
— Але ж вона… ми ж дружили цілий рік… Вона допомагала мені, носила покупки, возила до лікарні…
— Вона готувала ґрунт, мамо. Завойовувала довіру. А потім ударила, коли ти цього найменше очікувала.
Ганна Іванівна згадала, як познайомилася з Соломією. Це було в поліклініці, у черзі до кардіолога. Молода жінка присіла поруч, заговорила. Виявилося, що Соломія теж сама, чоловік помер, донька далеко живе. Така сама самотня, як і вона.
Потім були випадкові зустрічі в магазині, у аптеці. Соломія завжди була привітною, завжди готова допомогти. Поступово вони стали близькими подругами. Соломія приходила в гості, вони пили чай, ділилися спогадами.
— Пам’ятаєш, як я тебе попереджав? — продовжував Олесь. — Казав, що треба бути обережнішою з новими знайомими?
— Пам’ятаю, — кивнула Ганна Іванівна. — Але ти ж завжди всіх підозрюєш. Думаєш, що всі люди погаГанна Іванівна взяла мобільний і, витираючи сльози, набрала номер поліції — вона знала, що наступний крок не поверне грошей, але врятує інших.
