Дехто з моїх знайомих каже що від доброти діти стають жoрстокими. Я ніколи не вірив у це та старався дати дітям усе можливе та неможливе.
Із самого малечку мої сини мали все, що тільки бажали. Вважаючи, що між хлопчиками часто виникає почуття суперництва, ми з дружиною дарували їм абсолютно однакові подарунки.
На Новий рік Дід Мороз приносив їм абсолютно однакові пакети з цукерками. Та Микола з Андрієм все одно висипали їх вміст на підлогу та порівнювали чи цукерки однакові в обох подарунках.
Так було і з одягом. Молодший Андрій навідріз відмовлявся доношувати одяг за Миколою, вимагав, щоб йому обов’язково купували новий. Між синами різниця всього два роки та натерпітися через їх суперництво нам з дружиною довелося чимало.
Потім вони пішли на одну і ту ж спортивну секцію та уже не змаганнях вони доводили хто з них кращий. Найгірше почалося коли вони почали зустрічатися з дівчатами. Не дай Боже їм сподобається одна і та ж дівчина, тоді починалася суперечка світового масштабу та дівчина бігла від них обох, бо морально не могли це все витримувати.
Ми з дружиною уже були на межі нервового зриву.
Згодом ми почали задумуватися про те, що хлопцям потрібне власне житло. З нашими зарплатами ми не могли придбати хоча б одну квартиру, що вже говорити про дві. Тому я вирішив поїхати на заробітки за кордон.
Я працював по 16 годин в день без вихідних, але мені було набагато легше на голову без постійних сварок та суперечок. Доволі швидко я заробив на дві однокімнатні квартири для синів та додому повертатися не поспішав, вирішив ще заробити нам з дружиною на старість.
Після того, як я повернувся додому ми зіграли одночасно два весілля. Навіть в цьому питання Микола та Андрій не хотіли пропускати один одного вперед. Згодом молоді люди стали проживати на квартирах, які я придбав та ми з дружиною зітхнули з полегшенням. Тоді ми ще не знали, що нам рано розслаблятися.
Якось до нас зателефонував Микола та сказав, що хоче придбати авто, вони мають дачу, від автобусної зупинки до дачного будинку дуже далеко йти, часто в руках важкі сумки, то було б добре мати автомобіль. Син надивився старенький, але хороший автомобіль та запитав у нас чи не могли б ми допомогти йому в покупці цього автомобіля. Я сказав, що ми допоможемо.
Не пройшло і дня, як до нас з претензією зателефонував Андрій, мовляв, якщо ви Миколі дали гроші, то і йому маємо дати рівно таку ж суму. Його зовсім не цікавить, що ці гроші нам потрібні та якщо ми їх віддамо, то будемо жити на одну лише пенсію.
Та я тепер не впевнений, що діти на старості років нам допомагатимуть.
