Марія одразу після навчання пішла за направленням проходити практику в дитячий будинок. Там вона займалася разом з дітками, які лише починали вивчати алфавіт та цифри. Дівчина просто не могла повірити, що хтось з батьків міг покинути таких дітей. Кожна історія життя маленьких вихованців, яку вона чула від старенької нянечки западала їй в саме серце. Невже світ може бути настільки жорстоким навіть до дітей.
Стара нянька Антоніна Петрівна знала про кожну дитину. Кого покинули батьки ще в пологовому будинку, кого забрали органи опіки, хто потрапив сюди тому що батьки не могли звести кінці з кінцями, але кожні вихідні забирають своїх кровиночок додому. Вона все життя пропрацювала нянькою й могла краще за будь-якого чиновника чи великого педагога сказати що потрібно дітям. Вона любила їх понад усе. Можливо тому, що була самотня. Доля не дала їй відчути щастя материнства. Тому всю свою любов вона віддавала чужим дітям. А вони це наче відчували й ні на секунду не відходили від неї.
Саме від Антоніни Петрівни Марія дізналася історію одного хлопчика. Андрійко потрапив до дитячого закладу два роки тому. Його батька пос адили у в’язн ицю де він мав провести майже двадцять років, та й то лише за умови гарної поведінки. А мама почала пияч ити. У квартирі з’являлися різні чоловіки й дійшло до того, що сусіди викликали органи опіки. Вони й знайшли Андрійка майже неприт омного від голоду. Інших родичів в нього не було, тому він й опинився у дитячому будинку.
Андрійко був звичайною дитиною. Хотів гратися й щоб його любили та пестили. Проте через деякий час Антоніна Петрівна почала помічати, що хлопчик якось дивно ходить та жаліється на біль у спині. Вона розповіла вихователям малого відправили до лікарні. Після обстеження лікарі сказали діагноз – проблеми з хребтом, які з часом можуть спричинити інв алідність, або ж взагалі зробити дитину паралізованою. Антоніна Петрівна вважала, що одразу почнуть допомагати Андрійкові, адже хворобу можна було подолати, якщо займатися лікуванням. Проте дуже скоро вона зрозуміла, що ніхто не збирається шукати кошти для маленького хлопчика. З того дня вона завжди більше уваги приділяла малому, давала йому щось смачненького, розповідала казки, навіть пригощала солодощами.
Коли Марія слухала розповіді Антоніни Петрівни то не могла стримати сліз. Повернувшись додому вона не могла викинути історію Андрійка з голови й на ранок прийшла до дитячого будинку з цілим планом порятунку хлопчика. Вихователі й завідувачка просто не могли повірити у те, що вона пропонувала, проте погодились й навіть трошки допомагали.
Першою справою Марія порадившись зі знайомими та батьками змогла відкрити благодійний рахунок, на ім’я Андрійка. Всі документи про його хворобу надали у дитячому будинку, тому перша частина плану втілена менше ніж за тиждень. А ось далі почалося саме цікаве. Разом з колишніми одногрупниками вона запустила цілу рекламну кампанію. Одні поширювали інформацію про Андрійка в Інтернеті, інші робили листівки, були навіть такі, які пішли по кабінетах можновладців й прямо там просили грошей на лікування. Загалом робота кипіла.
Не пройшло й кількох місяців як на рахунку з‘явилася потрібна для лікування сума грошей, але кошти продовжували надходити від небайдужих людей. Антоніна Петрівна була просто у захваті. Вона й не сподівалася, що люди так швидко відгукнуться на чуже горе.
Скоро Андрійко вже був у лікарні. Лікування пройшло успішно. Весь час до нього приходили Марія й Антоніна Петрівна. Вони передавали йому іграшки та одяг який приносили люди які не могли дати грошей. Через кілька місяців він вже бігав разом з іншими дітками. А гроші, які залишилися на рахунку Марія перерахувала на лікування іншій дитинці з їхнього міста.
