Не просто няня
Уляна сиділа за столиком у читальній залі Львівського університету, з усіх боків оточена зошитами й книжками. Її тонкі пальці бігали сторінками конспекту, а очі ковзали по рядках: за тиждень контрольна, а матеріалу хоч відбавляй. Викладач був знаний у всьому факультеті за свою прискіпливість: провалиш тест гарантовано йдеш на перездачу, а це зайві нерви й згаяний час. Уляна не могла собі такого дозволити, і так семестр видався важкуватим.
Тут до неї тихенько підсіла одногрупниця Соломія. Вона, підперши підборіддя рукою, заговорила:
Ти ж шукаєш підробіток зараз, правда?
Уляна відклала ручку, кивнула і знову уткнулася у свої нотатки час горів, гаяти його болтовнею не хотілося.
Мгм, кинула вона не відриваючись. А де ж його знайти у нас же пари щодня до другої, прогулювати не варіант, сама розумієш…
Соломія посміхнулася. Вона знала, як відповідально Уляна ставиться до навчання. Кілька секунд подумала й продовжила, вже пожвавленіше:
Якраз є ідеальний варіант для тебе. Мого сусіда Ярослава доля не поберегла: дружина померла, здається, але я не впевнена, не хочу пліткувати. Він з трьома дітьми, і робота поглинає повністю. Йому дуже треба няня, десь із четвертої до восьмої вечора.
Уляна, вже розуміючи, що це шанс, відкладає зошити й дивиться подрузі у вічі.
Ти ж дітей любиш, вчишся на педагогічному, та й досвіду маєш в тебе самій чотири брати, переконливо додала Соломія.
Уляна задумалася. Від думки про дітей в грудях теплішало. Вона сама завжди допомагала мамі з братами, і, хоча це було нелегко, все одно приносило їй задоволення.
А скільки їм років? тихо питає вона, в голосі справжній інтерес.
Поки крутить у долонях олівець, в голові крутяться запитання: а чи зможе? Бо чужа дитина то ж не свій брат, тут відповідальність інша, тим більше коли в родині трапилася трагедія…
Двійнята, шестирічки, дівчатка. І ще є старший хлопець, Орест, тринадцять років. Той постійно на тренуваннях, тато на нього мало може покластися.
А мене точно візьмуть? Я ж ще тільки на четвертому, дипломів не маю, невпевнено перепитала Уляна, все ще цокаючи олівцем по столу.
Так, вона мала справу з дітьми, в дитсадку практикувалася, але це зовсім не те саме…
Соломія розмахнула рукою, як від зайвого пилу:
Та бери й дзвони, ти саме така, як треба. Ярослав учора питав, чи когось не знаю надійного. Давати твій номер?
Слова подруги вдалися у душу. Уляна зиркнула на годинник: до наступної пари лише пів години. Серце закалатало: це ж просто підробіток поруч із універом, зручний графік, та й діти, напевно, чудові.
Глибоко вдихнула, випросталася і рішуче сказала:
Давай!
*******************
Уляна вся горіла від хвилювання. Побачення з чужими дітьми це не братики вдома. Вона перевірила сумку: телефон, ключі, блокнот, перекус для малечі все взяла.
Вчора вона познайомилася з Ярославом і маленькими Василиною й Мирославою дівчата спочатку ховалися за татом, але варто було показати свої малюнки, як заговорили без зупинки. Ярослав виявився відкритим чоловіком із теплими очима і справжнім львівським гумором. Уляна ледь не розсердилася на Соломію чому не попередила, який він гарний? Тепер тільки й думати: аби не почервоніти, коли він поруч.
От тільки б голову не втратити, бурчить сама до себе. Це ж робота!
Перед дитсадком хвилину ловить подих, пригладжує косу й іде на подвіря. Діти верещать, ліплять пасочки Уляна одразу бачить двійнят, підходить і, присідаючи напроти, лагідно каже:
Ну що, красуні, ходімо, будемо разом щось смачне готувати?
Василина сумнівається, Мирослава дістає їй за руку:
А ти вмієш пекти медівники?
Або млинці з вишневим варенням? швидко долучається інша.
Та без проблем, навіть ще ліпше! Ото удвох спечемо цілий тазик, усміхається Уляна і простягає руки.
Дівчата обережно беруться, і з того моменту тривога Уляни як рукою зняла: видно, що їй довіряють.
Обидві не відходять одна від одної, рухаються синхронно, і навіть вираз обличчя мов під копірку. Ще вчора їхній брат Орест відвів Уляну в сторону і тихо пояснив:
Вони раніше були зовсім інші. Веселі й відкриті. А коли мами не стало, почали думати, що винні самі Дуже закрилися. Бабця допомагала, а тепер тяжко хвора, тому й стали шукати няню.
З того часу Уляна ще уважніше ставиться до Василини й Мирослави, відчуваючи, що їй довірили маленьке крихке щастя.
По дорозі додому вона думає: Головне не підвести.
***************
Минуло вже два місяці. Уляна відчула, як з тривоги народилася привязаність: Василина й Мирослава стрічають її обіймами, діляться усім-усім навіть секретами.
От і сьогодні Уляна вже збирається додому: складає ляльки, легенько наспівує Червону руту, а малеча сидить на дивані й дивиться, не відвертаючись.
Залишайся у нас, раптом вибухає Василина й міцно тулиться Уляні до пояса. Нащо тобі додому йти?
Уляна сміється, обіймає дівчинку і каже:
Маю готуватись до пар, завтра ж викладач гроза, треба підучити матеріал. Але ж я завтра знову прийду ви й заскучати не встигнете!
Мирослава вже й собі біжить обіймати.
Ми вже скучили! Залишайся!
Уляна сідає напроти й жартує:
А де мені спати, га? Я ж не хотіла б вас із кімнати витіснити!
Василина блискає очима:
А в татовій спальні місця повно! Подобається залишайся!
Уляна мало не сміється в голос. Розуміє, що для дівчат це лише спроба не відпускати дорогу людину, але їй так приємно чути таку привязаність.
Дякую, сонечка, мяко каже вона, але маю йти. Завтра прийду ще раніше, ще й печиво спечемо!
Вони знизують плечима. Зрештою, миряться з тим, що Уляна йде але вже не так сумують.
Її дивує наївність дітей: та жодних дорослих думок у них! Просто для них няня стала частиною життя. Проте фантазія Уляни вже малює, як добре було б залишитися десь посусідськи, за горнятком чаю з Ярославом… Чи не занадто вона літає в хмарах?
Вона хутко збирає речі, ще раз обіцяє повернутися й майже тікає з квартири, намагаючись заспокоїти румянець.
Проводжає Орест йому достатньо одного погляду, щоб усе зрозуміти: атмосфера з Уляною вдома стала значно теплішою. Він давно помітив, як Ярослав дивиться на Уляну; а вона, хоч і тримається стримано, ніяковіє. А дорослі ж складні: один за одним ходите кругами, і ніхто не зізнається думає Орест із посмішкою.
Ввечері, щойно тато повернувся й зняв куртку, син сідає навпроти й питає напряму:
Тату, а чого ти зволікаєш?
В якому сенсі, Оресте?
Та ти ж любиш Уляну. Ні? То запроси її вже кудись, бо це вже смішно!
Ярослав аж спопеляє поглядом:
Сину, вона няня. Все чудово, але ж
Ой, досить! розводить руками хлопець. Вона ж так само до тебе не байдужа! Просто боїться. Поклич її на прогулянку з нами! Це буде по-сімейному, всі звикнуть. А потім як піде.
Ярослав задумується. А й справді можна просто поїхати всією родиною у парк. Не страшно ж!
То що, спрацює?
Звісно! сміється Орест. Головне почати!
Батько хитає головою, усміхається і вже в уяві бачить: гойдалки в Стрийському парку, морозиво, щастя дітей… Може, й справді варто наважитися?
*********
Ярослав іще кілька днів не міг забути розмову з сином. (Уляна від тебе очей не може відвести! оті слова важко викинути з голови). І справді: варто йому подякувати, посміхнутись вона одразу ніяковіє, знову червоніє, а діти щасливі.
Того дня він повертається раніше й чує крізь відчинені двері:
А наш тато найкращий, правда ж, Уляно? Василина, шепочучи, дивиться на сюзанка.
Та що й казати золотий! сміється Уляна, заплітає коси, мов чарівниця.
І красивий! піддакує Мирослава.
Дуже красивий, злещено зізнається Уляна і аж хапається за щоку: Ой, що я сказала?!
А ти його любиш? без жодного сорому питає Мирослава.
Пауза. Всі завмирають. Врешті Уляна, вся червона, склинює тему:
Ой, дівчата, час готувати вечерю! Хто зі мною?
Діти із захватом кидаються допомагати. Ярослав, нарешті, входить у кухню:
А що, давайте всі разом повечеряємо не вдома, а в Кавовій пінці. І морозиво, і ульотний настрій! Згода?
Лунає дитячий вереск:
Йдемо! Можна тістечко? Можна на атракціони?
Уляна посміхається свіжею усмішкою; Ярослав тихенько каже:
Вам не буде незручно? Думаю, для дітей це тільки користь.
Звичайно, трохи румяна але щаслива, підтримує вона.
І вони вирушають разом, ніби одне ціле
*************
Минуло кілька місяців. Це був інший дім залітаєш увечері, а тут сміх Василини й Мирослави, спільні вечері, жарти та теплі розмови на кухні.
Уляна з Ярославом все довше залишалися удвох після того, як діти вкладалися: чай, сміх, обговорення дрібниць, мрії…
Орест потішався: “Ну, ось, нарешті!” його план спрацював: тато щасливий, малеча щоденно сміється, Уляна квітне.
Одного вечора Ярослав наважується взяти її за руку й каже тихенько:
Я вже не уявляю наших днів без тебе. І дітей, і себе. Люблю тебе. Хочу, щоб ти була не просто нянькою, а… дружиною.
Уляна затамувала подих і тихо прошепотіла:
Я також кохаю тебе. Я з тобою.
**************
Весілля справили невеличке, без пафосу і зайвої показухи. В родинному кафе найближчі, друзі й діти. Василина й Мирослава у рожевих сукенках з косами, Орест гордий як справжній брат.
Тату, ти сьогодні справді красень! шепоче Василина.
А Уляна наша фея! додає Мирослава.
На реєстрації Орест стискає Ярославу плече: Я ж казав: все вийде.
Після офіційного обійми, медівник замість традиційного торта, співи й танці. Усі діти танцюють навкруги новоспечених молодят а ті лиш міцніше тримаються за руки.
Ввечері, коли всі розходяться, Ярослав виводить Уляну на балкон, тиша і зорі над головою.
Знаєш, це найкращий день у житті, шепоче вона.
Таких у нас попереду сотні, стискає її в обіймах Ярослав. Бо тепер ми справжня сімя.
Вона усміхається: тривоги залишились у минулому. Попереду щастя, як в піснях про кохання, і велика родина, де всі свої.
