Давно це було, але досить памятається.
Юля готувала вечерю. Чоловік її, Тарас, мав повернутися незабаром. Десятирічна донька Соломія, як завжди, затримувалася на гуртку з народних танців.
Скоро вона прибіжить, кине торбинку з вишиванкою і сяде за стіл, розповідаючи про подружок, про вчительку, про нові рухи, які розучували. Юля всміхнулася. Завжди було приємно слухати доччину балачку.
Раптом у двері застукали. Для Тараса ще рано, та й ключі в нього були. Мабуть, Соломія знову забула. Юля відчинила але на порозі стояла незнайома жінка.
Не тягну. Я коханка вашого чоловіка. Усі ці роки ми були разом. Так! Не робіть очі, як сковороди.
Усі ці роки скільки саме?
Три. Мене все влаштовувало. Спокійніше жити окремо, але мати чоловіка, що приходить.
Жодних клопотів ні грошей, ні праці. Так! Я не пекла, не прибирала, не прала його сорочки. І тепер міняти нічого не збираюся.
Біс мене підібрав, але я в положенні. Випадковість, але що вдієш?
Юля згадала, як довго не могла завагітніти. У неї все було гаразд, а от Тарас лікувався. Довелося вдатися до лікарів.
Перша спроба не вдалася, але друга принесла щастя. Юля навіть сподівалася на двійню, адже так часто буває. Народилася Соломія. А тепер така звістка.
Як це “нічого не міняти”? У вас чоловік, що приходить, а тепер буде й батько, що приходить?
Ні, не так. У мене будуть і чоловік, і дитина, що приходять.
Ого. І як у вас це вийде? Батько виховуватиме дитину, а до вас приходитиме, щоб мати з нею спілкувалася?
Так. Я дитину не хотіла, це випадковість.
А Тарас казав, що не може мати дітей?
Виходить, може! Хочу подивитися, де ростиме моя дитина. Все слушно.
Твоя донька, а Тарас брав участь у її вихованні, хоч і не батько. Тепер буде його дитина, а виховувати її тобі.
Пані, я вас навіть не запрошую. Вашого імені не знаю, а ваш чоловік тут більше не живе забирайте його речі. Решта мене не цікавить!
Юля вже хотіла зачинити двері, але побачила Соломію. Дівчинка стояла, схвильована.
Мамо, що це було? Яка дитина? Чому тато мені не батько?
Ти все чула? Добре, поясню.
Мамо, я вже велика, мені майже одинадцять. Я зрозумію.
Юля розповіла.
Я твоя донька, але тато тебе любить, він твій батько за паспортом. Ми разом тебе чекали.
А тепер він чекає ще одну, але ти їй не мати. І я не сестра. Так?
Так… Ти маєш рацію. І ще… ти вже доросла. Я не хочу більше жити з татом.
Я тобі допоможу, мамо. Не хвилюйся. Нехай іде. Я вас люблю, але ця… що приходила… Нехай він іде до неї.
Тарас прийшов, як завжди, за розкладом.
Що тут трапилося? Чому мене ніхто не зустрічає?
Зазвичай Соломія вибігала до нього, але тепер сиділа у кімнаті.
Юле, а де донька? Захворіла?
Приходила твоя коханка. Вона чекає дитину. Твою. Поясниш, що їй тут треба було?
Юлю, це ж моя дитина. Я не можу від неї відмовитися.
А ти знаєш, що вона пропонує?
Знаю. Вона не хотіла, але… У нас же є Соломія, тепер буде ще одна. Вона житиме зі мною.
Впевнений? Що твоя? А діагноз свій памятаєш?
Бувають винятки!
Чудово. Іди до матері свого “винятку”. Зараз! Речі забереш пізніше.
Ні, Юлю! Так не можна! Там мене не чекають…
І тут тебе більше не чекають. Іди!
А як же Соломія? Я ж її батько, хоч і не справжній…
Мені вже розповіли про справедливість. Спочатку дізнайся, чи твоя, а потім говори. Прощавай.
Юля розлучилася з Тарасом. Йому довелося піти будинок був батьків Юлі. Вони збудували новий, а цей так і залишився на них.
Жити Тарасу було ніде. Чоловік, що “приходив”, був зручнішим для його коханки, і міняти свій спосіб життя вона не хотіла. Дитиною займатися тим паче.
Вона могла погратися, повеселитися, але нічого більше. Безсонні ночі, пелюшки, ліки на це вона не розраховувала.
Після народження дитини вона подала на аліменти та програла. Я тепер у неї ніхто не знає. Діагноз Тараса не змінився, кревність не підтвердилася.
Донька у нього за паспортом лишилася одна, але спілкуватися не хоче. Він платить аліменти, намагається повернутися та Юля його більше не бажає.
Отак, виходить, не кожному вдається сидіти на двох стільцях…
А ви що скажете?
