— Не вдавайся у дурочку. Де мати сховала перстень? Чи то ти його взяла? Говори! — Павло болісно стиснув плечі Марії.
Марія завжди була негарною. Коли бабуся вперше побачила онуку в лікарні, запитала дочку, як та збирається її назвати.
— Оленкою, — ніжно відповіла мати.
— Оленки бувають гарненькі, а твоя донька, вибач, не буде красунею. Назви Марією. Так звали твою бабусю, — зітхнула стара жінка.
У дитсадку всі дівчатка були миленькі, з великими очима, пухкими щічками та кучерявими білявими косичками. Марія ж була невиразною — нескладною, з рідким, немов мишачим волоссям, яке електризувалося й стояло дибки.
— Намучається, бідолага, з такою зовнішністю. Навряд чи вийде заміж. Я ж казала — треба розумно чоловіка вибирати. А ти? — бабуся заплітала тоненькі кіски, на які ледве трималися бантики.
— Мамо, годі! З віком виправиться, — відповідала мати.
До дванадцяти років Марія не стала гарнішою. Висока, з короткою стрижкою, вона була вищою за всіх у класі. Хлопці жартували, що вона — як телевежа. Вона замкнулася в собі, не заводила друзів, сиділа вдома й читала.
У десятому класі вона не пішла на новорічний вечір. Сукню, куплену влітку, вже не можна було надіти.
— Чому вдома? — запитала мати, повернувшись з роботи.
— Навіщо ти мене народила? Щоб я страждала? Хлопці зватимуть мене «вежею», ніхто не запрошує на танці. Я — потвора! — викрикнула Марія в істериці.
— Доню, у красивих теж не завжди щасливе життя. Якщо так природа вирішила… Краса — не головне, — намагалася заспокоїти доньку жінка.
— А що тоді головне? Гроші? За них можна купити навіть зовнішність. Але в нас і грошей нема. Я не вийду заміж, не нарожу дітей. Не хочу, щоб моя донька страждала, як я, — злісно прошепотіла Марія.
— В зовнішність закохуються, а цінують душу, — сумно сказала мати.
— А в мене поганий характер, ти сама ж казала. Як може бути добрий характер, коли всі від тебе тікають? Ніби від прокаженої. — У Марії навернулися сльози. — Чому ти не вибрала батька красивішого?
Після школи Марія могла б вступити до університету, але пішла у медичне училище. У дитинстві, коли вона лежала в лікарні з пневмонією, медсестри здавалися їй ангелами у білих халатах. Вчитися треба менше, да й хлопців там небагато — не буде кого дражнити.
Училище вона закінчила з відзнакою. Пацієнти її любили. Вона спритМарія відчула, як важливий перстень у її руці, і, крокуючи до музею, усвідомила, що справжнє щастя — це не зовнішність і не обманливі слова, а вміння бути потрібною там, де твоя доброта справді змінює життя.
