“Ти, Оленко, не цоколи язиком. Головне — гарно вийти заміж. При будь-якому розкладі в виграші будеш,” — повчала родичка.
Оля росла єдиною й улюбленою донечкою, у якій батьки душі не чули. До закінчення школи все частіше почала згадувати, що хоче вчитися далі — у Києві.
“Доню, у нас гарний університет. Навіщо тобі до Києва?” — питав батько.
“Татку, я хочу стати журналісткою. А після нашого університету я лише вчителькою стану.”
Довго не хотіли батьки відпускати доньку. Скільки вони переглянули фільмів про покалічені долі дівчат із провінції, що вирішили шукати щастя в столиці. Та зрештою змирились. Батько зв’язався з далекою родичкою, яка жила в Києві. Та погодилася приютити Олю на час навчання. Радості дівчини не було меж — вона обіцяла батькам, що впорається, що вони не червонітимуть за неї, а пишатимуться.
Батько сам відвіз доньку, переконався, що їй добре, залишив грошей на перший час і повернувся додому.
Оля жила у родички не безкоштовно: прибирала, ходила за покупками, готувала. Сусіди хитали головами — мовляв, зробила Тетяна із родички прислугу. Сама ж Тетяна жила одна — чоловік давно пішов до іншої, залишивши їй квартиру. Вважала своє життя вдалим: “У Києві живу, у столиці, не в якомусь селі!” І Олю вчила:
“Ти, Олю, язиком не цоколи. Навчання — це добре, але для жінки не головне. Головне — гарно вийти заміж. За киянина. При будь-якому розкладі в виграші будеш. Ось як я.”
Оля слухала й снисхільно посміхалася про себе. Про заміжжя вона поки не мріяла. Мріяла, щоб її помітили, оцінили здібності, взяли на роботу в престижне видання, а якщо щастя обере її — то й на телебаченні.
Та мрії мріями, а життя часто вносить свої корективи. На третьому курсі Оля закохалася в Тараса. Познайомились вони випадково: дівчата святкували вдале закінчення сесії, Тарас із другом теж були там. Він побачив симпатичну дівчину, запросив на танець, потім проводив додому.
Подруги наперебій радили Олі не втрачати такого хлопця: на вісім років старший, киянин, з квартирою, гарний. Тарас не приховував, що розлучений, що в нього є донька. “Та хто в молодості не помиляється? Донька живе з матір’ю, не заважатиме. А з іншого боку — значить, дітей любить.”
Оля нічого не планувала, але Тарас їй подобався. Він розумів, що вона недосвідчена у любовних справах, не поспішав і поки не запрошував до себе. Вони гуляли, ходили на виставки, до театру, на концерти. За всі роки в Києві Оля так добре не пізнала місто, як після зустрічей із Тарасом.
Він все частіше говорив про кохання, про майбутнє, про дітей — їхніх дітей. У Олі кружляла голова. Коли він зрештою зробив пропозицію, вона одразу погодилася. Навчання залишалося зовсім трохи — останній рік. А попереду — цікаве доросле життя.
Тарас запросив Олю до батьків. Батько привітно всміхнувся й сховався за газетою, а мати прозоро натякала новій нареченій, що Тарас не бракує уваги жінок, що вдруге не дозволить синові зробити помилку, бачить, що Олі потрібна київська прописка, квартира…
“Невже ти не міг закохатися в рівню? Знову наступаєш на ті ж граблі,” — закінчила мати.
“Які граблі? Годі, мамо. Наталка, доречі, була киянкою. І це не врятувало наш шлюб,” — різко обірвав її Тарас і вивів Олю.
До самих весіль батьків вона більше не бачила. Зате Тарас часто привозив додому свою доньку Софійку. Назвали її на честь бабусі, яка то була відомою акторкою, то дружиною знаменитого артиста… Оля так і не зрозуміла.
Софійка виявилася великою, не дуже гарненькою, але спокійною дівчинкою. Тарас тішився, що вони з Олею знайшли спільну мову. На весіллі свекруха натякнула, що з дітьми не варто поспішати. Оля поспішила запевнити, що їй треба закінчити навчання й кілька років попрацювати, набратися досвіду. “Встигнемо.”
Коли вперше мати Тараса привезла до них Софійку, то сказала, що батько не має права обділяти доньку увагою й любов’ю, не повинен її забувати. Тарас цілий день возився з дівчинкою, виконуючи всі її бажання. Оля не нарікала — намагалася зрозуміти й прийняти ситуацію. Коли виходила заміж, знала про доньку від першого шлюбу.
Після інституту Оля влаштувалася у газету — не престижну, але все ж київську. Її мрія збулася — вона жила й працювала в столиці з коханим чоловіком. Кілька разів вони приїжджали до її батьків з подарунками. Та найкращим подарунком для них були щасливі очі доньки.
Минуло майже три роки. Одного разу перед Новиріком Оля повідомила чоловіка, що вагітна, але його реакція виявилася зовсім не такою, на яку вона розраховувала.
