Навіщо та старість здалася, коли вона самотня? Так розмірковував старий дід Панас, сидячи вечорами на лаві під розлогим горіхом. Відколи не стало його любої дружини, життя чоловікові не миле. Якось раніше вона його примушувала щось робити, якісь плани будувати та ще й дітям допомагати. Так він й не помічав, куди той час дівається, збігає так швидко. Та коли перестало битися серце Мотрі, так і час ніби зупинився.
Прокинеться вранці ще сонце не зійшло й думає чим день зайняти. За кілька годин переробить усю роботу, а потім сідає на лаву й знову думає, куди ж те життя утекло. Наче й вік уже поважний, а наче лише вчора вперше брав на руки свого первістка.
Костя одружений, живе у місті, виховує своїх двох діток. До старого батька навідується не часто. Постійно в нього якась робота знаходиться або ж дружина власні плани складає. Батько розуміє, що в нього свого вистачає, але все одно сподівається, що от зараз під’їде автомобіль сина й той прийде його провідати.
Кожного дня виглядає, а його все немає. Попереду осінь, зима. Хоч будинок і невеликий, а палити нічим. Раніше вони з Мотрею зі своїх пенсій відкладали, а зараз не те щоб відкласти, вижити на неї не можна.
Не раз синові говорив, що дрова потрібні, а в нього немає на що купити, а той ніби й не чує. Постійно у своєму телефоні сидить й до тата йому діла немає. Кого тепер в усьому винуватити – лише себе. Значить не так сина виховав, от і пожинає плоди. Була б Мотря жива, вона б знала, що потрібно робити та як до сина підхід знайти. Без неї він ні на що неспроможний.
