Мені п’ятдесят чотири роки. Я вдова. Чоловік подарував мені прекрасне сімейне життя, доки не занедужав. Ми виростили двох прекрасних дітей – дочку Наталю і сина Петра.
Наша дочка старша за свого брата на вісім років. То ж дім вона покинула досить рано.
Вийшла заміж та переїхала з чоловіком жити окремо. На весілля ми з моїм покійним чоловіком подарували донечці двокімнатну квартиру, адже молоде подружжя повинно жити одразу окремо.
У сімейне життя дочки – ми ніколи не втручалися. Навіть коли у них з чоловіком відбувалися які небудь сварки чи непорозуміння – Наталя приходила до нас. А ми з чоловіком її вислуховували і не давали жодних порад, крім однієї. Вона звучала так:
– Доню, Наталочко, це твій шлюб і лише ви з зятем відповідальні за нього. Тому вирішуйте все самі і без сторонніх порад.
Інколи мені здається, що саме ці наші слова і врятували та зміцнили їхній шлюб. Адже вони пережили свій критичний відрізок часу і покохали одне одного ще сильніше.
А от Петрик досить довго все відтягував свої одруження. Зустрічався з дівчиною майже десять років. Ми готувалися з літа до літа до того, що нарешті він нас ощасливить. Але почули лише, що він розійшовся із своєї дівчиною.
А ще за місяць, наче грім серед ясного неба, син нас ошелешив. Він прийшов одного вечора додому і сказав, що нещодавно познайомився із дівчиною і вже подав документи для реєстрації шлюбу.
Ми були шоковані. Чоловік мій і так був уже дуже хворим, то ж так і не дочекав того дня.
Син свою розписку переносив кілька разів, але таки одружився.
Я в свою чергу, від себе і від чоловіка подарувала сину також двокімнатну квартиру, яку ми придбали багато років тому і мовчали про її існування.
Тут ми керувалися також таким же принципом, що молоде подружжя повинно жити окремо.
Моя невістка спочатку була чемною, вихованою та доброю дівчиною. Але тільки вона дізналася, що вагітна – її наче підмінили. Жодного дня не минало, щоб син не приходив до мене жалітися, весь сповнений сумом.
Я і його повчала так само, як і доньку. А от батьки моєї невістки постійно вмішувалися у їхнє життя. Вони вказували, як мають жити наші діти.
Одного дня я не витерпіла і зателефонувала до свахи і попросила не лізти у їхнє життя.
Тепер у мене проблема. Свати зі мною не спілкуються і лише обливають мене тонною бруду.
Невістка вигнала сина із моєї ж квартири, адже за документами це моя квартира. Я думала її виставити за двері, але син проти. Їй ж от-от народжувати його сина.
А син взагалі на мене дуже ображений, що я не втрутилася в його життя тоді, коли він піддався миттєвій спокусі і покинув свою кохану дівчину з якою стільки років був разом, і заради кого і чого.
Але ж я тут яким боком? Це його життєвий шлях і він сам обирав собі дружину. Я ж сповідую батьківство у такому ключі, коли я не втручаюся у життя своїх дітей.
І як мені тепер жити? Я ж і сина люблю, і онук який народиться – мені не чужий.
