Мріяла про народження дитини в своєму другому шлюбі. Від першого в мене був син Олег. Малому було вже шість років. Він називав теперішнього мого чоловіка татом. Між моїми мужчинами панувала любов і злагода. Скрізь вони ходили разом – на рибалку, до лісу, на футбол. Моє серце раділо, що вони зуміли між собою знайти спільну мову.
Водночас дуже хотіла народити ще спільну дитину. І чоловік бажав цього дуже-дуже. Проте на першій порі чомусь не складалося завагітніти.
Я якось нишком запитала в Олега, чи він бажає мати братика або сестричку. На моє здивування, син виступив категорично проти.
-Ні! Не хочу! І не смій народжувати, – крикнув він.
– Чого ти такий категоричний, сину. Тобі буде веселіше в цьому житті,- заспокоювала малого, гладила його голівку.
Олегу на цей час було вже сім. Він заявив, що втече з дому в разі появи в нас вдома дитини. Малий навіть слухати не захотів наші пояснення, що це навпаки дуже добре, коли в сім’ї народжуються діти. Тоді й свят більше, і пустощі є з ким чинити, і ігри грати. Але ніякі вмовляння Олеги не сприймав.
І ось настав такий бажаний для нас, батьків, період. Я була вагітна і мала ось-ось народжувати. Олега ми й досі не змогли переконати, що йому конче потрібен братик, бо інакше виросте егоїстом.
Малий нервував і навіть раз пхнув мене боляче в живіт. Ми були розгублені такою агресивною поведінкою сина. Вирішили, що з ним конче має попрацювати психолог.
Перед пологами відвезли на певний час Олега до бабусі, щоб у нього не було стресу.
Я досі не змогла знайти причини такої агресивної поведінки. Адже ставилася до нього з любов’ю і завжди підкреслювала, що він, як дитина, у нас на першому місці. Можливо, саме така надмірна опіка і стала причиною розвитку його егоїзму? Хто зна?
