Не сперечалася і програла
Марія Іванівна акуратно розставила тарілки на столі, поправила серветки й знову глянула на годинник. Чоловік мав повернутися з роботи за півгодини, отже, саме час ставити котлети на сковороду. Картопля вже готова, салат нарізаний, хліб лежить рівними скибками. Усе як треба, усе, як він любить.
Мам, а можу я сьогодні до Насті піду? У неї нові диски привезли зі Львова, вигукнула з кімнати вісімнадцятирічна донька Соломія.
Ні, Соломійко, тато скоро прийде, треба вечеряти всією родиною, відповіла Марія Іванівна, не обертаючись. Потім підеш.
Та що за дитячий сад! Мені вже вісімнадцять! обурилася дівчина, але далі не сперечалася. Знала, що мати все одно не відступить від своїх правил.
Марія Іванівна усміхнулася. Вісімнадцять це ще дитина. Ось вона сама у вісімнадцять уже була заміжня, а Соломія досі як мала. Та може, так і краще. Нехай довше побуде донькою, а не чиєюсь тіткою.
Двері грюкнули, і в хату увійшов Василь Опанасович. Огрядний чоловік із сивиною на скронях, стомлений, але задоволений. Робота на будівництві виснажувала, але приносила гарний заробіток, а це головне.
Привіт, серденько, він поцілував дружину в щоку. Щось смачно пахне.
Котлети твої улюблені, зі свинини та яловичини, посміхнулася Марія Іванівна. Сідай, зараз усіх покличу.
А Соломія де?
У кімнаті, зараз покличу. Соломіє! Тато прийшов!
Дівчина вискочила з кімнати, обняла батька.
Тату, а можу я після вечері до подруги піти? Там такі цікаві фільми привезли…
Василь Опанасович насупився.
Які фільми? Не всяку західну дурницю дивитися, а за навчанням слідкувати. До інституту скоро, готуватися треба.
Та тату, це не дурниця, звичайні фільми…
Сказав не треба, значить, не треба! підвищив голос батько. Маріє, ти що її не виховуєш? Зовсім розпустилася!
Марія Іванівна поспішно втрутилася:
Ну що ти, Ваську, вона просто молода, допитлива. Соломійко, сідай їсти, потім поговоримо.
Вечеря пройшла в мовчанні. Василь Опанасович розповідав про роботу, про те, що начальство знову підвищило вимоги, а премії зменшило. Марія Іванівна підтакуювала, підкладала чоловікові котлети, наливала чай. Соломія мовчала, лише зрідка піднімаючи очі від тарілки.
Мати, а що сусіди кажуть про Шевченків? спитав раптом Василь Опанасович, доїдаючи останню котлету.
А що про них казати? Живуть тихо, не шумлять.
Та ні. Чув я, що Шевченкова якусь роботу знайшла, у канцелярії тепер сидить. А Шевченко вдома з дітьми возиться.
Марія Іванівна обережно поставила чашку на блюдце.
Ну і що тут поганого? Може, їм так зручніше.
Як це зручніше? обурився чоловік. Мужик має родину годувати, а не вдома няньчитися! А жінці місце біля печі й з дітьми. Це неправильно, не по-нашому.
Але ж якщо вона більше заробляє…
Жодних «але»! вдарив кулаком по столі Василь Опанасович. Порядок у родині має бути! Чоловік голова, жінка помічниця. І крапка!
Марія Іванівна тихо кивнула й почала прибирати зі столу. Сперечатися з чоловіком вона ніколи не вміла й не хотіла. Навіщо сваритися, коли можна просто мовчати? Зрештою, може, він і правий. Ось вона сама все життя вдома сидить, і нічого, живуть нормально.
Соломія по
