Не плаче, не чекає, не сумує
Чоловік Оленки завжди був стриманим, тихим, спокійним, чемним. Ярослав і двадцять три роки тому був таким, коли запропонував їй стати його дружиною.
Як завжди влітку вони вечорами гуляли за селом біля річки. Раптом він зупинився, взяв її за руки і тихо промовив:
Оленко, пропоную обєднати наші долі. Ми з тобою мусимо бути разом це доля.
Ярослав дивився на неї спокійно, був впевнений вона не відмовить, знав, що вона його кохає. Дівчина від щастя зніяковіла, серце закалатало:
Так-так, Ярославе, так. Я вийду за тебе заміж.
Обоє були щасливі.
Я збудую для нас нову хату, батько допоможе місце вже вибрали. Ході, тобі покажу.
Вони йшли, тримаючись за руки, зупинились під величезною вишнею.
Ось тут. Тільки вишню треба зрубати стара, ще впаде на хату. Якщо що, посадимо нову.
Чудово, Ярославе, з вікон річку буде видно.
Після весілля жили у батьків Ярослава, але незабаром хата була готова. Він продовжував будувати ще й другу половину з окремим входом.
Це для наших дітей. А раптом хтось із них захоче залишитись у селі. Нехай буде свій хід.
Який же ти в мене далекоглядний, тішилась Оленка.
Дітей було небагато народилася лише одна донька. Виростили її, а потім вона вступила до університету і оголосила батькам:
Мамо, тату, на мене не розраховуйте, з вами жити не залишусь. У місті хочу жити, і там у мене є Олесь.
Так і стояла пусткою друга половина хати. Оленка прибирала там, мила вікна, а Ярослав навіть не заходив. У їхній половині було просторо, чисто та затишно. Жили вони самі, поки донька вчилась. За всі двадцять три роки подружжя чоловік ніколи не образив Оленку. Завжди стриманий, ніколи не підвищував голосу, односельці їх поважали.
Але от цей чемний, тихий і спокійний Ярослав дві доби тому, повернувшись з роботи, сказав дружині:
Оленко, мені, звісно, важко це говорити, але наше спільне життя підійшло до кінця. Таке вже життя приблизно через двадцять років кохання щезає. Я теж зустрів іншу жінку. Дякую тобі за всі ці роки. Даринку не покину допоможу закінчити навчання, за гроші не хвилюйся. Хату залишаю вам із донькою.
Ярослав ще щось казав, але Оленка мовчки сіла на диван, ледве чуючи його слова. У скронях дзвоніло, а потім вона почула:
Пробач.
Він вийшов із валізою мабуть, зібрав її заздалегідь і тихо зачинив двері.
Оленка плакала.
Чому це сталося зі мною? Хоч у багатьох так буває, але я й не думала, що це торкнеться нашої родини. Десь я не помітила. Хотілося б заплющити очі й уявити, що це сон. А коли розплющу усе буде добре. Нічого страшного не сталось, просто приснилось. Любий чоловік, спокійний і тихий, пішов назавжди, думала вона перші дні.
Тиждень, а може й більше, ще теплилась надія раптом він передумає та повернеться. Та ні, цього не сталось. Оленка не знала, куди й до кого пішов чоловік, і не цікавилась пішов і пішов. Час минав, вона вже заспокоїлась, лише інколи думала:
От доля Спочатку подарувала мені чоловіка, а потім забрала. Тепер звикаю сама. Наше спільне життя перекреслено. Може, Ярослав уже й забув мене, але я поки не можу. Хоч і відпустила Бог із ним.
Оленка вже не плакала, давно виплакалася, але інколи знову зявлялись думки про колишнього чоловіка, з яким вона розлучилась одразу, як тільки він її покинув. Іноді, дивлячись у вікно, вона думала:
Десь живе Ярослав, знайшов нове кохання. Для мене це було, як грім серед ясного неба. Ніколи колишній чоловік не був веселуном, гулякою чи бабієм, і такого повороту я від нього не очікувала. А от подивись сталося
Минуло шість років. Образа Оленки давно загоїлась, хоч вона й не вірила, що час лікує, але біль притупився. Ось уже й пятдесят їй. Виглядає добре завжди була красунею. Даринка вийшла заміж за міського хлопця, живе з ним у області, вже й онук у Оленки. Хоча рідко його привозять.
Оленка повернулась з роботи, пила чай у альтанці літо, у хаті сидіти не хотілось. У двір увійшла сусідка Наталя, медсестра, і жваво промовила, щоб підняти їй настрій Оленка справді сиділа сумна й задумлива.
Привіт, чого сумуєш?
Не знаю, щось засмутилась, відповіла Оленка.
А я тобі прийшла сказати важливу новину, таємничо подивилась сусідка.
Ну і
Наталя посміхалась, витримала паузу, а потім сказала:
Дивлюся я на твої квіти у дворі прекрасні троянди. Як тобі це вдається? Квітів море, усе пахне, і майже ніхто не бачить цієї краси.
Наталю, давай до справи. Квіти то квіти. Не про троянди ж ти прийшла поговорити, усміхнулась ОленОленка здивовано підвела брови, коли в двері постукав Олег Степанич, і вона зрозуміла, що коли закриє за ним двері, нова сторінка її життя нарешті почнеться насправді.
