Зовсім не така Любця
Любко! Знову?! Ой лишенько, ти в мене не дитина, а суцільне непорозуміння! Як так можна?!
Мамо, я сама не знаю… Воно так само вийшло…
Мати знімала з Любці вимазану куртку, мокрі чобітки і шапку без китички.
В усіх діти як діти, а в мене… Любко! Ну скільки раз повторювати?!
Любця розглядала розідраний підол сукні й важко зітхала.
А ж весело було! Паротяг вийшов на славу! Шкода, що Остап казав тягнути сильніше й роздер підол. А Катерина Михайлівна сказала, що вона шити не наймалася і хай мама Любці розбирається і, певно, має рацію. Але від обіду аж до вечора довелося сидіти «на стільці в кутку». Світити трусами перед хлопцями? Та це ж сором! Бабуся Любці завжди казала: дівчина має бути поважна!
Бабуся, до речі, завжди любила повторювати, що Любця «от така». Мама не погоджувалася, а от бабуся легко!
Не дорікай дитині! зауважувала бабуся. Що за манера?
Ой, мамо, ти мене теж так виховувала! То чого ж зараз кажеш, ніби неправильно? Якщо я Любцю не виховуватиму, то що з неї виросте?
Та виросте така ж розумничка й красуня, як і ти! Мало?
Та годі тобі! Мені й так вистачає клопоту! Любко, йди перевдягайся, негайно!
Зітхнувши полегшено, Любця втекла до своєї кімнати, а суперечка між її найдорожчими продовжувалась уже без неї. Та їм вона й не треба була просто привід.
Якось Любця запитала бабусю, що ж це означає, і та лише розсміялася:
Сварка без діла не цікава, доню. А от за діло то вже інша річ!
То я ваше з мамою діло?
Найважливіше, Любцю! Ти ж у нас одна! Ось ми кожна по-своєму й хвилюємось, якою ти виростеш. Мама сувора, бо інакше не може. А я… Вся моя суворість залишилася для твоєї мами, на тебе нічого не залишилося. Тому й шукаю інші способи. Наприклад, цукерку.
Пряників не люблю!
Ну добре, нехай буде цукерка!
О, це вже краще! Бабусю, а мама мене любить?
Більше, ніж кого-небудь на світі! Більше, ніж я навіть! Не сумнівайся!
То чого вона мене сварить постійно?
От саме тому…
Якось дивно вона любить… Ти ж мене теж любиш, та не свариш
Я ж тобі бабуся, а вона мама. З неї більше спитають. Вона мусить по-іншому любити. Розумієш?
Не зовсім!
Значить, ще не час! Колись зрозумієш
Тільки чомусь те «колись» усе не йшло.
Любця чекала й чекала, а сенсу… З кожним роком мати ставала суворішою.
Що з тобою робити?! Чекаю, коли ти в подолі принесеш?
Цю фразу Любця чула частенько, та не розуміла, що вона означає. Лише криво сміялася, згадавши про роздертий ще в дитсадку поділ. Так і кортіло спитати, а що ж у подолі з діркою можна принести але це було б небезпека. Мама жарти не зрозуміла б і знову Любці б перепало.
Зрештою, материні страхи виявилися марними.
Хоча Любця й була незграбна, хоч і симпатична, вона щиро вважала себе звичайною дівчиною. Не зважаючи на бабусині слова дзеркало то є!
А в дзеркалі Любця бачила лише малесенькі очі, кудлатий хвостик із темного волосся і висипку на носі. Яка там красуня!
Їй давно була зрозуміла «правда життя» тому над своїм виглядом не переймалася. Так легше їй і мамі: модних лахів не треба, взуття теж. Старі кросівки цілком влаштовували, окрім рідкісних походів із бабусею до театру.
Любця любила театр. Шкода, що ходила туди рідко грошей бракувало на квитки. Бабуся трохи відкладала пенсію, та й то чекати довго. Тому з сьомого класу Любця допомагала сусідці з двома дітьми сиділа з близнятами й заробляла перші «копійчини». Близнюки були енергійні, але Любця, яка не мала братів чи сестер, навіть раділа цьому обов’язку.
Ну, прийшла, погралася, каші годувала, і собі додому. Хто на тобі не скаче, у зошитах не марудить, кімнату ділити не треба краса!
Вона не була аж такою егоїсткою, просто розуміла, що «відсутність когось» іноді дарунок. Бо на двох дітей потрібні нехай і не шалені, але пристойні гроші. А у них мамина зарплата медсестри у відділенні інтенсивної терапії, та бабусина пенсія. А найважливіше відсутній тато. Вона його й не бачила, і не дуже цього прагнула.
З мамою Любця про це ніколи не говорила. Навіщо псувати нерви ще більше? І так вистачає клопоту! Бабуся ще зовсім без пам’яті; нічого не памятає, навіть свого імені часом не згадає.
Добре хоч, що Любчиного татка свого часу памятала й усю історію розповіла, коли онука ще підлітком була.
Не потрібна твоя мама йому була, казала бабуся.
Чому?
Вітрогон! У нього таких, як вона, цілий хоровод. Я попереджала! Але хто ж слухав… Мама закохалася, все ожениться, а інші «помилки молодості».
Оженився?
Аякже! Твоя мама, якщо вже чогось захоче добється. Але толку мало. Дізнався, що чекає на тебе й зник, як роса на сонці. Тільки слід і шлях! Навіть адреси не лишив. Лише записку.
Яку?
Це вже їхня справа. Одне можу сказати: ти для мами така бажана була, що вона за тебе весь час боялася. Як вазу кришталеву несла себе у вагітності. А потім і далі боялася. Думаєш, чому й сварить, і виховує?
Тому?
Аякже! Вона дуже тебе любить… Просто по-своєму.
Любця лише думала собі, що своїх дітей сварити не буде, а виховуватиме інакше. Наївна… Бо хто ж у такому віці не наївний?
Хоча про дітей і не мріяла серйозно хто на таку «затребує»: невелика, незугарна і вперта хто захоче мати таку?
Після училища Любця почала працювати в тій же лікарні, що й мама. І почалося!
Все не так! То Любця занадто моторна, то надто душевна а треба простіше, а то на голову сядуть, дарма старається, нащо воно все? Людей багато, усіх не зігрієш!
Та Любця нічого не хотіла знати. Їй здавалось кожного хворого жаль до сліз.
Навіть мама застерігала:
Не лізь поперед батька в пекло! Таку не люблять. Якщо зі всіма пересваришся кому це на користь? Нам від твоєї зарплати нині нелегко відмовитись, а бабусю ж до геріатрії не віддамо… Сиділка дорога, а хто буде доглядати?
Мамо, я так не можу. Вони на хворих кричать, принижують…
Робота важка, люди різні. Ваша старша тебе хвалить, але й просить вести себе трохи стриманіше. Свого прикладу достатньо! Час річ довга, все буде.
Воно довго…
Ох, Любцю, в кого ти така вперта?
В тебе, здається.
Мало Любці хотілося сваритися, але й слухати маму вона звикла не завжди. А бабуся у третій палаті, нехай і дуже сварлива, Любці щоранку усміхається, на медсестер не нарікає, лише на інших.
Чи вона одна така? Ну звісно, що ні! Скільки їх змучених, втомлених від болю, сердитих на родичів… Любця все бачила й усе розуміла. Приходять у гості про спадщину гомонять, ще за щось. А потім пацієнти плачуть. Їх же можна зрозуміти…
Мамі було байдуже головне, щоб у Любці все було гаразд. А як так може бути, якщо навколо боляче іншим?
З таким приятелем, ані в друзях, ані у коханні, не склалось. Подруги повиходили заміж, передавали букети Любці:
Тебе, мабуть, треба вже видавати Ось тримай!
Вона брала аби не ображати, але «той самий», єдиний, усе не зявлявся, чи то загубився десь, чи природою для неї не передбачений…
Та й змирилась. Навіть чекати майже перестала.
У лікарні, при притулку для тварин і з бабусею життя тягнулось. Мама зітхала:
Якщо тобі внуки потрібні скажи, народжу! В наш час це просто.
Любцю! Що ти таке кажеш!
А що не так? Принців мало! Природа сувора! Чого ти від мене хочеш?
Просто хочу, щоб ти була щасливою
То не набридай мені з тим, що я маю налагодити життя. Воно в мене «неправильне». Не хоче налагоджуватись…
Мама змовкала і думала, з ким ще знайомити вперту дочку. Доля усміхнулась не так, як того хотіла Любця.
Головну роль у її пєсі під назвою життя зіграла саме та-таки сварлива бабця Марія Лукянівна. Вона регулярно лежала у відділенні. Як тільки зявлялася персонал відразу охав.
Знову скарги… Ну й хай би була здорова! Любцю, твоя улюблениця! Зустрічай!
Побачивши Любцю в коридорі, Марія Лукянівна розцвітала:
Дитя моє! Як добре, що ти тут! Один людський лик серед цих вампірів!
Та годі, всі у нас гарні!
Молода, ще не розумієш! Я життя прожила!
Та добре, краще ходімо в палату ти тут усіх злякала!
А хай лякаються! Їм не завадить!
Ой, яка ви вредна, Маріє Лукянівно!
Є трохи! Але це, бо ти не бачила моєї Марципанки! Оце справжній мішок шкідливості з хвостом!
Юлька забувала про ці слова, та даремно. Бо зі знайомством не минулось.
Одного разу Марія Лукянівна зявилась сумна й мовчазна, не сварилась, лише тихо лягла, відвернулася і відповіла на Любчині питання одне:
Іди, доню, все потім
За годину Любця вже знала діагноз і чула, що бабуся сама захотіла сюди:
З дітьми пересварилась, страждала. Як же так… Холодом на рідню не дій буде кому води подати під старість!
Любця пропустила повз вуха. Хто розбере сімейні правди?
Прозмінившись до вечора, вона зайшла провідати Лук’янівну:
Вам щось взяти?
Тривалий погляд і зрештою:
Любцю, прошу… Ніколи просити не вміла, мама мене так виховувала все сама! А тепер… так вийшло, що не можу самотужки.
Кажіть, не бійтеся.
Ма… В мене рідні повно, а довірити нема кому. Усе поділили, поки я ще живу… видихнула бабця. Ти можеш мою Марципанку забрати? Вона хороша, але шкідлива й розумна! На мене кидалась, як збиралась у лікарню, відчуває ж…
Любця, хоч і не маючи домашніх тваринок через бабусю, погодилась не могла відмовити старій, у якій крім цієї кішки вже нічого не залишилося.
Я її візьму, але тільки поки ви у лікарні. Одужаєте заберете!
Вперше Марія Лукянівна раптом стала схожою на звичайну бабусю.
Підійшовши до будинку, Любця сумнівалась заходити самій, і попросила сусідку чекати в коридорі, поки вона спіймає кішку. Та Марципанка вислизнула, полетіла на дерево у двір, а там дощ, темно, китиці мокрі.
Довелося лізти за кішкою, хоч від висоти Любця з дитинства боялася. Хотілося додому, під плед з чаєм, але слово не горобець.
Залазила зі страхом, а коли нарешті схопила кішку, зрозуміла, що спускатись не зможе.
Телефон дзеленчав, а Люба все не рухалася. Аж раптом:
Ей, ти там зручно влаштувалась? знизу почувся молодий голос.
Від несподіванки ледь не впала. Хлопець швидко приставив драбину, допоміг злізти. Марципанка знов ховалася під курточку.
Тебе провести?
Дякую, обійдусь… І… Перепрошую і дуже дякую! Без вас сиділа б там до ранку.
То чого полізла, якщо боїшся? хлопець усміхнувся. До речі, мене Артем звати. Далеко живеш?
Недалеко…
І Любця раптом зрозуміла, що їй тепло і зовсім не страшно. Марципанка під курткою навіть муркнула, відчувши нову радість хазяйки.
Артем провів її додому, а наступного дня чекав у парку після роботи разом купили корм для кішки, бо вибаглива домашній смак має.
Минув тиждень і приїхала донька Марії Лукянівни, попросила віддати Марципанку:
Мама так за нею сумує… Тепер уже заберу їх обох.
Звичайно. Дякую, що прийшли.
Любця стояла у вікно, дивилась, як мама пригортає кішку, й думала: чуже серце темний ліс, і не варто вигадувати того, чого там нема. А може, навпаки все не зовсім так, як думається збоку. Адже якщо навіть мамина кішка потрібна, значить, усе не так однозначно.
А ще краще плекати своє життя, особливо коли поруч є хтось, із ким хочеться вибудовувати дім. І тоді байдуже, хто перший про почуття скаже. Бо головне це той, хто підсуне тобі драбину в ту мить, коли найбільше треба, і ніколи не скаже: «ти не така». Бо для нього кращої й не буде на цілім світі.
