Життя Ольги перетворилося на суцільне чекання після від’їзду сина. У неї більше нікого не було. Лиш ще сусіди, в яких не було часу, щоб розділяти з нею самотність. А вона засинала з очікуванням повернення сина і прокидалася, що ось-ось рідненький стане на порозі. А кого ще людина може чекати в старості?
Ось дзенькнув телефон. Ольга тремтячими руками взяла його до рук і дещо осліплими очима почала вдивлятися в екран. Невправно натискала згрубілими пальцями на кнопки. Врешті відкрилося повідомлення: « Мамо, вітаю. В мене все гаразд. Скоро буду».
Прочитала і на душі потепліло. «Синочок, рідненький… Приїде!».
На жаль, Ольга вже не зовсім уміла користуватися тим чудом техніки. Передовсім – не добачала. Тому лиш приймала дзвінки і повідомлення. Сама не вміла зателефонувати. Часом вдавалося, але невчасно – син не міг відповідати в цей момент. Після кількох таких невдалих спроб вона перестала йому дзвонити – чекала, що подзвонить він. Раділа, як дитя, кожній вісточці, тим паче розмові.
Ольга встала швидше як зазвичай з ліжка, заметушилася – треба ж чимось смачним сина зустріти. Швиденько замісила тісто – пирогів вона напече. Любить її Іван пироги. І борщу українського зварить.
Біля кухні Ольга порається, а сама через вікно виглядує, чи не йде, бува, її син. Та хвіртка, що впускала на подвір’я, була зачинена.
Ось на столі у мисці вже чекають на Івана пироги. І борщ он вже настоявся. А сина не було…
Не терпеливилося Ользі – раз за разом виглядала через вікно. Так і день перехилився до вечора, а вона досі сиділа сама. У грудях стерпла туга за сином, за його появою.
Врешті жінка не витримала і, щоб хоч якось скоротити час, вирішила заглянути до сусідів. Вона рідко до них заходить, бо не рівня їм. Вони молоді і при справі і часу в них на теревені нема.
Привіталася ще з порога і між іншим мовила:
-Ви самотні, як я… Заходьте до мене – я пирогів смачних непакла.
Жінка здивовано глянула на гостю і відповіла, що вона не самотня. Саме в цей час з кухні виглянув трохи зарослий чоловік. Господиня не погодилася йти в гості: «Може, іншим разом. На сьогодні роботи вистачає».
Ольга не стала затримуватися в гостях – люди, мабуть, зайняті. Помалу попрямувала додому. На вулиці вже майже зовсім стемніло.
Ось і її двір. Відчинила хвіртку. На порозі наче хтось сидить. У грудях теленькнуло сильніше серце і відізвалося болем. Підійшла ближче:
-Це він – Іван. Приїхав-таки!
