Не таким принцем він виявився…
Оксана познайомилася з Дмитром, коли той щойно повернувся з армії. Хлопець ніби зійшов із глянсової обкладинки — високий, підтягнутий, із заворожуючим поглядом зелених очей та чорними кучерявим волоссям. Поряд із ним Оксана здавалася простою, хоч і була гарненькою: світле волосся, струнка фігура, лагідна посмішка. Вона не вірила своєму щастю — адже серед усієї компанії він обрав саме її.
— Що він у тобі знайшов? — пошепки питали подруги. — Такі красуні довго не затримуються. Побавиться — і бувай.
Але Оксана лиш посміхалася — вірила в їхнє кохання. Разом ходили в кіно, на вечорниці, зустрічалися з друзями. Дмитро не сипав компліментами, але був поруч, і від його дотиків у неї кружляла голова. Коли вперше привела його додому, мати — Ганна Іванівна — насупилась. Пізніше, залишившись наодинці з донькою, промовила тихо:
— Гарний чоловік — чужий чоловік, доцю. Такі рідко бувають вірними. Не поспішай із весіллям, перевір його. Занадто він… як з виставки.
Оксана образилася. Вірила в Дмитрові почуття, не хотіла слухати сумніви. Але мати все ж закинула в її серце трішки тривоги.
Поступово Дмитро почав змінюватися. Спочатку — спортзал, потім басейн, далі — нові компанії. Оксана, щоб бути поряд, теж записалася на тренування, але почувала себе ніяково серед яскравих, струнких дівчат. Дмитро ж із цікавістю поглядав на них, а вона все частіше йшла додому раніше, намагаючись не показувати сліз.
— Та ти сухеда, — одного разу посміхнувся він, коли вона застудилася після басейну. — Краще сиди вдома з книжками.
Слова болюче вкололи, і Оксана згадала матеріні слова. Вже відчувала: Дмитро охолоджується. Все частіше він йшов сам, не дзвонив, не запрошував, не пояснював. А потім — просто зник. Перестав відповідати на дзвінки.
— Не телефонує? — запитала мати.
— Ні… — прошепотіла Оксана, відвернувшись до стіни.
— А ну-ка вставай! До перукарні марш! — скомандувала Ганна Іванівна. — Нова зачіска — перший крок до нового життя. Потім сукню пошиємо, ти в мене майстриня.
Купили тканину, Оксана малювала фасони, старалася відволіктися. Чутки про нових дівчат Дмитра доходили до неї, але вона трималася. І коли через кілька тижнів з’явилася на вечорницях — у новому образі, стрункій, сяючій — всі оберталися. Її помітили.
Один хлопець, Василь, скромний і непомітний, почав за нею доглядати. Не красен, але його очі дивилися тільки на Оксану — тепло й щиро. Через місяць він зробив пропозицію.
— Ось це я розумію — чоловік! — сказала мати. — Полюбив — одружується. А ти?
— Я згодна, — тихо відповіла Оксана.
— Кохаєш його?
— А як не кохати? Він добрий, працьовитий, вірний. Я йому потрібна — і тільки я.
Весілля було теплим, душевним. Оксана й Василь почали з нуля: перший стілець, перша тарілка. Через рік народилася донька, ще через три — син. Родина, турбота, щастя.
Про Дмитра вона більше не думала. Хіба чула в розмовах, що той кинув дружину, пішов до коханки, знову гуляє. Оксана лиш усміхалася:
— Та який він мій був? Так… юнацька пригода. Нехай буде щасливим, якщо зможе.
А вдома її чекали діти й чоловік. І мама — мудра, добра, найрідніша. Та, що колись вберегла її від справжнього лиха. Та, завдяки якій Оксана знайшла своє тихе, справжнє щастя.
Мамо… будь поруч довше. Без тебе — не так світло.
