«НЕ ЗМОГЛА ПОЛЮБИТИ»
— Дівчата, зізнавайтеся, хто з вас Олеся? — дівчина з цікавістю й хитрістю дивилася на нас із подругою.
— Я Олеся. А що? — здивовано відповіла я.
— Тримай листа, Олесю. Від Віталія, — незнайомка дістала з кишені халата зім’ятий конверт і простягнула його мені.
— Від Віталія? А де він сам? — запитала я.
— Його перевели до інтернату для дорослих. Чекав він тебе, Олесю, як манни небесної. Очі просидів. А цей лист дав мені, щоб я помилки перевірила. Не хотів Віталік соромитися перед тобою. Ну, мені час. Скоро обід. Я тут вихователькою працюю, — дівчина глянула на мене з докором, зітхнула й побігла далі.
…Якось ми з подругою, гуляючи, випадково зайшли на територію незнайомого закладу. Нам було по шістнадцять, літні канікули радували, а серця прагнули пригод.
Ми з Марійкою сіли на зручну лавочку. Базікали, сміялися. Навіть не помітили, як до нас підійшли двоє хлопців.
— Привіт, дівчата! Нудьгуєте? Давайте познайомимось? — один простягнув мені руку. — Віталій.
Я у відповідь:
— Олеся. А це моя подруга Марійка. А мовчазного друга як називати?
— Олег, — тихо промовив другий.
Хлопці здалися нам занадто серйозними й старомодними. Віталій діловито зауважив:
— Дівчата, навіщо ви в такому короткому? А в Марійки дуже сміливий виріз.
— Гм… Хлопці, дивіться туди, куди треба. А то очі розбіжаться, — сміялися ми з подругою.
— Не виходить не дивитися. Ми ж парубки. Може, ще й палите? — допитувався цнотливий Віталій.
— Авжеж, палимо. Але не в затяг, — жартували ми.
І тільки тепер ми з Марійкою помітили, що у хлопців щось не так із ногами.
Віталій ледве пересувався, Олег помітно кульгав.
— Ви тут лікуєтеся? — припустила я.
— Так. Я в аварію потрапив. Олег невдало зі скелі стрибнув, — швидко відповів Віталій. — Нас скоро випишуть.
Ми з Марійкою, звісно, повірили цій «легенді». Тоді ми й не здогадувалися, що Віталій і Олег — інваліди з дитинства. Вони були приречені жити в інтернаті. А ми стали для них глотком свободи.
Вони жили й навчалися в закладі, закритому для сторонніх очей. Кожен із них мав вигадану історію про нібито аварію, падіння чи бійку…
Віталій і Олег виявилися цікавими, начитаними, мудрими не по рокам.
Ми з Марійкою почали приходити до них щотижня.
По-перше, нам стало їх шкода, хотілося підбадьорити хлопців; по-друге, у них було чому повчитися.
Наші короткі зустрічі стали звичкою.
Віталій дарував мені квіти, зірвані з клумби, Олег кожен раз ніс оригамі, зроблене власноруч, і сором’язливо давав Марійці.
Потім ми вчетверо сідали на лавку: Віталій біля мене, Олег відвертався і всю увагу приділяв Марійці. Подруга червоніла, але було видно — їй приємно було поруч із сором’язливим Олегом. Ми балакали про все і ні про що.
Промчало тепле літо. Настала дощова осінь. Закінчилися канікули. Попереду — випускний клас. Словом, ми з Марійкою забули про Віталія й Олега.
…Минули іспити, останній дзвоник, випускний. Попереду — довгоочікуване літо, час надій.
Ми знову опинилися біля інтернату. Вирішили відвідати хлопців. Сіли на знайому лавку, чекаючи, коли до нас підійдуть Віталій і Олег. Але дві години ми чекали даремно.
Раптом із дверей вилетіла дівчина і підійшла до нас. Вона й передала мені листа від Віталія. Я негайно розкрила конверт:
«Кохана Олесю! Ти мій пахучий цвіт! Зірко моя недосяжна! Мабуть, ти не зрозуміла, що я закохався в тебе з першого погляду. Наші зустрічі були для мене подихом, життям. Півроку я марно дивлюся у вікно, чекаючи тебе. Ти забула про мене. Як шкода! Долі у нас різні. Але я вдячний тобі за те, що пізнав справжнє кохання. Пам’ятаю твій оксамитний голос, вабку усмішку, ніжні руки. Як мені тяжко без тебе! Побачити б тебе ще раз! Хочу вдихнути, а дихати нема чим…
Нам із Олегом вже вісімнадцять. Нас незабаром переведуть до іншого інтернату. Навряд чи побачимось. Душа розривається! Сподіваюся, я одужаю від тебе.
Прощавай, найдорожча!»
Підпис — «назавжди твій Віталій».
У конверті лежав засушений цвіт.
Мені стало страшенно соромно. Серце стиснулося від того, що нічого не змінити. В голові промайнуло: «Ми відповідаємо за тих, кого приручили».
Я й не підозрювала, які почуття палали в душі Віталія. Але я не змогла б відповісти йому взаємністю. Ніяких піднесених почуттів до нього не відчувала. Дружнє ставлення, цікавість до розумного співрозмовника — не більше. Так, я трохи кокетувала, дражнила Віталія. Підкидала дровинкиОлеся сховала листа у скриньку з дитячими спогадами, але час від часу, коли доля кидала їй виклик, вона згадувала про Віталія — і серце наповнювалось теплотою, що вже ніколи не могла стати полум’ям.
