Ти що, спалахнула?
— Кому ти потрібна, стара відьмо? Тільки важиш усім. Ходиш тут, смердиш. Якби моя воля, я б тебе… А треба терпіти. Ненавиджу!
Оксана ледь не поперхнулась чаєм. Щойно вона розмовляла з бабусею, Ганною Михайлівною, через відеодзвінок. Та відійшла на хвилинку.
— Зачекай, сонечко, зараз повернусь, — промовила вона, зітхнувши, підвелася з крісла і вийшла в коридор.
Телефон лишився на столі. Камера працювала, мікрофон теж. Оксана тим часом перевела погляд на екран ноутбука. А потім… сталося це. Голос, що долинув із коридору.
Оксана подумала, що їй причулося. І напевно так і вважала б, якби не глянула на телефон. Судячи зі звуку дверей, у кімнату хтось увійшов. На екрані з’явилися спершу чужі руки, потім – бік, далі – обличчя.
Альона. Дружина брата. Так, голос теж був її.
Жінка підійшла до ліжка бабусі, підняла подушку, потім – матрац, пошарила під ним рукою.
— Сидить тут, чаї розводить… Хоч би швидше здохла, чесне слово. Нащо тягнути. Все одно від тебе користі нема, тільки киснеш і місце займаєш… – буркнула невістка.
Оксана не поворухнулась. На пару секунд вона забула, як дихати.
Незабаром Альона пішла, так і не помітивши камери. А через кілька хвилин повернулася бабуся. Вона посміхнулася, але ця посмішка не торкнулася її очей.
— Ось і я. До речі, я ж не запитала. Як у тебе з роботою? Все добре? – спитала бабуся, ніби нічого не сталося.
Оксана різко кивнула. Вона все ще намагалася переварити почуте, хоча всередині кричало: піди та викинь цю нахабну дівку за поріг. Зараз же.
Ганна Михайлівна завжди здавалася Оксані залізною леді. Вона ніколи не підвищувала голосу. Але в ній була та сама вчительська строгість, що відточувалася роками в школі, серед дітей і їхніх батьків.
Сорок років вона викладала літературу. Діти її обожнювали: Ганна вміла зробити цікавою навіть класику.
Коли помер дідусь, вона не зламалася, але її ідеальна постава змінилася легкою сутулістю. Вона рідше виходила на вулицю та частіше хворіла. Посмішка вже не була такою широкою. І все ж Ганна не втратила звичної бадьорості. Вона вірила, що всі віки прекрасні, і насолоджувалася життям навіть зараз.
Оксана завжди любила бабусю за те, що поруч із нею було безпечно. З нею жодні проблеми не страшні: впорається з усім. Колись Ганна віддала онукові дачу, щоб той зміг оплатити навчання, а онуці – останні заощадження, які та вклала в іпотеку.
Коли брат Оксани, Ігор, після весілля поскаржився на дорогу оренду, бабуся сама запропонувала кімнату. Мовляв, трикімнатна, місця вистачить, та й подивити за нею буде кому. Раптом тиск підніметься чи цукор скакне?
— Все одно мені самій нудно. А молодим допомога зайвою не буде, – казала вона з ентузіазмом.
Ігор мав доглядати за бабусею, а Оксана тим часом допомагала їй із продуктами, ліками та комуналкою. Зарплата дозволяла, а совість – не дозволяла стояти осторонь. Іноді дівчина давала готівку, іноді переказувала гроші на карту, а іноді, знаючи бабусю та її звичку відкладати на чорний день, сама привозила їжу. Онука купувала рибу, м’ясо, молочку, фрукти. Одним словом, усе, щоб бабуся харчувалася повноцінно.
— Це твоє здоров’я. Особливо з твоїм діабетом, – казала Оксана.
Бабуся дякувала, але відводила погляд. Їй ніби було соромно «набридати».
Альона, дружина Ігоря, відразу здалася Оксані підозрілою. М’які слова, приторна ввічливість, а в очах – лід. Оцінюючий погляд, у якому не було ні тепла, ні поваги. Але Оксана не впередОдного вечора, коли вони разом дивились комедію, Ганна Михайлівна раптом стиснула руку онуки і тихо прошептала: “Дякую, що не залишила мене самотньою серед цієї брехні”.
