«Не віддам. Нікому тебе не віддам»
— Можна? — У розчинені двері кабінету зазирнула дівчина.
— Прийом закінчено. Ми працюємо лише за записом.
Обличчя дівчини здалося Марійці Олексіївні знайомим. У неї була чудова пам’ять на обличчя. Але вона була впевнена, що на прийом до неї дівчина раніше не ходила.
— Вибачте, але запису до вас немає до кінця місяця, — промовила дівчина.
— У понеділок відкриється запис на наступні два тижні. Або запишіться до іншого лікаря, — втомлено запропонувала Марійка.
Лікарі клініки на неї ображалися — багато жінок хотіли потрапити саме до неї.
— Я хотіла поговорити з вами.
І тут Марійка її впізнала…
***
— Привіт! — До кабінету без стуку ввірвалася Іринка, розносячи навколо запах дорогого парфуму.
— Іринко, скільки можна — треба стукати! У кріслі могла бути пацієнтка.
— У коридорі нікого немає. Отже, ти вільна, — безтурботно посміхнулася подруга. — Підем у кафе? Мені потрібно дещо тобі сказати.
— Говори тут. Навіщо для цього йти в кафе?
— Коли я бачу це катувальне крісло, у мене хапає живіт. Як ти можеш тут працювати? — скривила свій гарненький носик Іринка.
— Між іншим, я допомагаю дітям з’явитися на світ. Хіба це не важлива місія? Гаразд, зараз переодягнуся, — сказала Марійка і сховалася за ширмою.
— А собі так і не змогла допомогти, — тихо додала Іринка.
— Підло з твого боку нагадувати мені про це, — відгукнулася з-за ширми Марійка.
— Вибач, Мар’янко, я дурницю промовила.
— Нічого, з тебе кава і торт. — Марійка вийшла з-за ширми й посміхнулася.
Кафе було у сусідньому будинку. Туди часто заходили лікарі та пацієнти клініки. Ввечері заглядала молодь, але поки що було ще рано, а медики після зміни поспішали додому. У цю годину в кафе стояла тиша. Подруги сіли за вільний столик і замовили каву.
— Ти хотіла щось сказати, — нагадала Марійка, коли офіціант відійшов.
Іринка почала шукати щось у сумочці.
— Чого тягнеш? Кажи вже, — підштовхнула її Марійка. — Ти вагітна?
— Слава Богу, ні. Мені вистачає доньки Олега. Я й не думала, що виховувати чужу дитину так важко. Вона жахливо вередлива. Невже я теж була такою?
— Іринко, не тяни. Я втомилася й хочу додому.
Офіціант приніс каву та торт. Відпивши ковток, Іринка знайшла в телефоні потрібне й мовчки простягнула його Марійці.
— Дивись.
— Олег. Ну й що? — Марійка хотіла повернути телефон.
— А ти уважніше подивись. Хто поряд із ним? — Іринка примружила очі, як це робила, коли хвилювалася.
— Якась дівчина. Ну й що?
— А ти проскроль, — попросила Іринка.
Марійка провела пальцем по екрану. На наступному знімку Олег обіймав дівчину, допомагаючи їй накинути пальто. А далі… Далі вони цілувалися.
— Ну, що тепер скажеш? Впізнаєш місце? — У голосі Іринки не почулося злорадства, лише жаль.
Марійка підняла на подругу змарнілі очі.
— Навіщо ти мені це показала?
— Щоб ти знала. Попереджена — значить, озброєна. Олег зраджує тобі. Я дізналася випадково. Друг мого чоловіка святкував у цьому ресторані день народження. Я вийшла до туалету і побачила його. Спочатку хотіла підійти, думала, ти десь поряд. А потім до нього підійшла ця дівчина. Олег мене не помітив. Навіть якби стеля впала, він би не звернув уваги. Ти знаєш, як він на неї дивився?
Марійка встала з-за столу.
— Мар’янко, вибач. Даремно я тобі показала. Але я хотіла, щоб ти знала, — запізно зрозуміла подруга і теж схопилася зі стільця. — Ти куди?
Марійка жестом зупинила Іринку й вийшла з кафе. На вулиці вона глибоко вдихнула й пішла геть, не бачачи нічого навколо. Перед очима стояв останній знімок.
Вони були одружені п’ятнадцять років. І за цей час їй так і не вдалося завагітніти. Спочатку Олег заспокоював і підтримував її, але з часом вони перестали обговорювати це болюче питання. Марійка бачила, якими щасливими були очі чоловіка, коли він грав із дітьми друзів.
Вона розуміла, що колись це станеться. А чого вона очікувала? Чоловік мріяв про дітей, а вона не могла йому їх дати. Але до зради вона все одно виявилася не готова.
Дорогою додому Марійка трохи заспокоїлася. Олега ще не було вдома. Вона сиділа перед телевізором, дивлячись у нікуди. Навіть не почула, як увійшов чоловік.
— Ти вже вдома? — спитав він, заходячи в кімнату.
— Так. Майже дев’ята година. А ти чого так пізно? — напружено промовила Марійка.
— Так… — Олег послабив краватку, почав розстібати верхню гудзика сорочки.
— З нею був? — Марійка простягнула йому телефон.
Олег швидко глянув на екран. Рука заВона взяла дочку на руки, притиснула до серця і прошепотіла: «Все буде добре, моя маленька Машенька».
