— Дівчата, признавайтеся, хто з вас Олеся? — дівчина з хитрим і допитливим поглядом оглянула нас із подругою.
— Я Олеся. А що? — здивовано відповіла я.
— Тримай листа, Олесю. Від Богдана, — незнайомка дістала з кишені халата зім’ятий конверт і простягнула мені.
— Від Богдана? А де він сам? — здивувалась я.
— Його перевели до інтернату для дорослих. Чекав він тебе, Олесю, як манни небесної. Очі видивляв. А цього листа дав мені, щоб я помилки перевірила. Не хотів Богдан соромитися перед тобою. Ну, мені час. Скоро обід. Я тут вихователькою працюю, — дівчина глянула на мене з докором, зітхнула і пішла.
… Колись ми з подругою, гуляючи, випадково забрели на територію незнайомої установи. Нам було по шістнадцять, літні канікули тішили, хотілося пригод.
Ми з Марійкою сіли на зручну лавку. Базікаємо, сміємося. І не помітили, як до нас підійшли двоє хлопців.
— Привіт, дівчата! Нудьгуєте? Знайомимось? — хлопець простягнув мені руку. — Богдан.
Я у відповідь:
— Олеся. А це моя подруга Марійка. А мовчазного друга як звати?
— Олег, — тихо сказав другий.
Хлопці здалися нам не дуже сучасними й надто правильними. Богдан серйозно зауважив:
— Дівчата, навіщо ви носите такі короткі спідниці? А в Марійки дуже відкритий виріз.
— Гм… Хлопці, не дивіться, куди не слід. А то очі, нечайно, розбіжаться, — сміялися ми з Марійкою.
— Не виходить не дивитися. Ми ж хлопці. Може, ви ще й палите? — допитувався чемний Богдан.
— Звісно, палимо. Але не в затяг, — жартували ми.
Тільки тоді ми з Марійкою помітили, що у хлопців щось не так із ногами.
Богдан ледве пересувався, Олег помітно кульгав на одну ногу.
— Ви тут лікуєтеся? — припустила я.
— Так. Я потрапив у аварію на мотоциклі. Олег невдало стрибнув у воду зі скелі, — виголосив Богдан. — Нас скоро випишуть.
Ми з Марійкою, звісно, повірили цій «легенді». Тоді ми й не здогадувалися, що Богдан і Олег — інваліди з дитинства. Вони були приречені жити в інтернаті. Ми з Марійкою стали для них глотком волі.
Вони жили та вчилися у закритому від сторонніх очей закладі. У кожного такого хлопця була своя вигадана історія — нібито аварія, невдале падіння, наслідки бійки…
Богдан і Олег виявилися цікавими, начитаними, мудрими не по роках.
Ми з Марійкою почали приходити до них щотижня.
По-перше, нам їх стало шкода, хотілося підбадьорити; по-друге, у них було чому повчитися.
Наші короткі зустрічі стали звичкою.
Богдан почав дарувати мені квіти, зірвані з найближчої клумби, Олег щоразу ніс оригамі, зроблене своїми руками, і сором’язливо давав Марійці.
Потім ми вчотирьох сідали на лаву: Богдан поруч зі мною, Олег повертався до нас спиною і всю увагу приділяв Марійці. Подруга червоніла, але було видно — їй подобалося товариство скромного Олега. Ми говорили про все і про ніщо.
Промчало тепле, ласкаве літо.
Настала дощлива осінь. Закінчилися канікули. Попереду — випускний клас. Одним словом, ми з Марійкою забули про випадкових знайомих, Богдана й Олега.
… Минули іспити, останній дзвоник, випускний. Попереду — довгоочікуване літо, час надій.
Ми з Марійкою знову опинилися біля інтернату. Вирішили провідати хлопців. Сіли на знайому лавку, чекаючи, що до нас тихо підійдуть Богдан і Олег. У Богдана в руках будуть свіжі квіти, у Олега — складне оригамі. На жаль, ми дарма прочекали дві години.
І раптом із дверей інтернату вискочила дівчина і прямує до нас. Вона й передала мені листа від Богдана. Я відразу розкрила конверт:
«Кохана Олесю! Ти мій пахучий цвіт! Зірко моя недосяжна! Мабуть, ти не зрозуміла, що я закохався в тебе з першого погляду. Наші зустрічі були для мене диханням, життям. Півроку я марно дивлюсь у вікно, чекаючи тебе. Ти забула про мене. Як прикро! Дороги у нас різні. Але я вдячний тобі за те, що пізнав справжнє кохання. Пам’ятаю твій оксамитовий голос, вабІ досі, коли я дивлюсь на засохлу квітку з того листа, серце стискається від болю та каяття, але я знаю — нічого вже не змінити, і лише спогади залишаються з нами назавжди.
