Коли я була маленькою дівчинкою, моїм світом була бабуся. Саме вона виростила мене, навчила життя, гладила мої коліна, коли я падала, і пригортала до себе, коли мама знову зникала у пошуках «свого щастя». Мама завжди десь блукала — то з одним чоловіком, то з іншим, і на мене в неї не залишалося ні сили, ні бажання. Вона з’являлась, як гостя: на день-другий, з кількома словами й холодним поглядом, і знову йшла геть.
А бабуся… Бабуся була для мене всім. І матір’ю, і подругою, і опорою. Вона віддавала мені все — свій час, душу, останню гривню. Навіть коли я виросла й поїхала вчитися до Києва, бабуля залишалася моєю рідною людиню. Та, на лихо, доля розпорядилась інакше — незабаром вона важко захворіла, і їй знадобився постійний догляд. Я кинула навчання й повернулася додому. Грошей не вистачало, і я зверталася по допомогу до матері. Але щоразу чула одне:
— Я сама ледве на ногах стою… У мене тиск, серце, суглоби… Ти й уявити не можеш, як мені зле. Може, взагалі інвалідом стану!
Слухаючи це день у день, я дивувалась: навіщо вона це розповідає, якщо допомагати не збирається? Бабуся, побачивши мою розгубленість, якось тихо промовила:
— Вона собі алібі на майбутнє готує. Щоб потім ніхто не звинуватив, що за матір’ю не доглядала. Бо сама, бач, «хвора» була й не могла.
І справді, мама постійно наголошувала на своїй «слабкості», але коли бабуся оформила на мене дарчу на квартиру, а через кілька років пішла з життя — сталося диво. Мама, раптово «одужавши» і забувши про свої хвороби, кинулася до суду. Мовляв, я скористалася станом бабусі, вона була «не при собі», тому заповіт треба скасувати. І почалося! Папери, позови, засідання… Я навіть не розуміла, звідки в неї сили: ще вчора ледве пересувалася, а тепер годинами бігає по інстанціях.
З кожним днем я все більше дивувалась: скільки ж у ній злости й жадоби наживи. Где були ці сили, коли бабусі потрібна була допомога? Где була ця енергія, коли я, двадцятирічна дівчина, сама тягнула догляд за лежачою людиною без грошей і підтримки? Тоді вона лише ридала в трубку й скаржилась, як їй погано. А тепер — жвава, активна, бойка. Вже всім на вуха навішала про те, як її «злиденну матір» позбавили житла, як її обдурили й зрадили.
Тільки ж жодного дня вона не присіла біля бабусі. Жодної ночі не провела біля її ліжка. Жодного ліку не придбала. Усе було на мені. Лише я знала, як бабуся страждала, як стискувала зуби від болю, як падала у непритомність, як просила води серед ночі. Лише я чула її останній подих, тримала її холодніючу руку, плакала біля її голови…
Коли бабуся оформляла дарчу, вона подивилась мені в очі й сказала:
— Я не хочу, щоб твоя мати що-небудь отримала. Ти була поруч, лише ти. Це — твоє. Ти заслужила.
Я не хочу помсти. Мені не потрібна війна. Але я не дозволю нікому, навіть рідній матері, топтати волю людини, яка дала мені все. Я мусиЯ буду боротися — не для себе, а для тієї любові, яку вона мені залишила.
