Не відкривай
Марія Гнатівна стояла біля вікна, притуливши долоню до скла, і спостерігала, як двірник Гнат Гнатович згрібає останні жовте листя. Жовтень видався дощовий, і на душі в неї було так само сіро й похмуро.
— Мамо, ти знов біля вікна? — у кімнату зайшла Оксана, її донька, вже не молоденька, під сорок. — Чаю хочеш?
— Хочу, — відгукнулась Марія Гнатівна, не обертаючись. — Оксанко, а що це в нас у коморі стукає? Вчора ввечері чула, і сьогодні зранку знову.
Оксана поморчилася, поставила чайник на пічку.
— Щур, мабуть. Або труби старі. Мамо, ну не вигадуй. Будинок ще з шістдесятих, тут усе скрипить і гуде.
— Ні, не щур. Щури інакше шурхтять, а тут саме стукає. Ніби хтось ізсередини. — Марія Гнатівна повернулась до доньки. — Може, підемо подивимось?
— Мамо, ми ж вчора дивились! Там наші старі речі, татові інструменти, банки з солінням. Більше нічого нема. Ти просто переживаєш після лікарні.
Марія Гнатівна важко зітхнула. Місяць тому її клали з серцем, тепер донька метушиться навколо, як курка з курчатами, боїться на хвилинку відпустити. Переїхала до неї зі своєї однушки, взяла відпустку на роботі. А Марія Гнатівна відчуває себе тягарем.
— Оксанко, поїхала б додому. Я ж добре почуваюсь. До того ж твій Тарас сумує.
— Тарас переживе. А от якщо з тобою щось станеться, я собі цього не пробачу, — Оксана запарила чай, принесла матері чашку. — Пий, поки гарячий.
Вони сіли за кухонний стіл, і раптом знову почувся стук. Чіткий, ритмічний — раз, два, три, пауза, знову раз, два, три.
— Чуєш? — Марія Гнатівна вчепилася в рукав доньки. — Ось, знову почалось.
Оксана насупилася, прислухалася. Стук повторився.
— Підемо, подивимось, — рішуче встала вона.
Комора була за кухнею — маленький темний закуток, де зберігалися дрібниці. Оксана ввімкнула світло, оглянулася. Полиці з банками, старі коробки, татові інструменти. Усе на своїх місцях.
— Бачиш? Нікого тут нема, — сказала вона матері.
— А це що? — Марія Гнатівна показала на дальню полицю, де стояла незнайома скринька.
Оксана підійшла ближче. Скринька була старовинна, з темного дерева, з мідними куточками. На кришці вирізьблені були якісь візерунки, схожі на письмена.
— Звідки вона тут? — здивувалася Оксана. — Я такої не пам’ятаю.
— І я не пам’ятаю. Дивно… — Марія Гнатівна простягнула руку до скриньки, але донька спинила її.
— Не чіпай. Може, сусіди поставили тимчасово? Чи управа залишила? Запитаємо в Гната Гнатовича, він усе в будинку знає.
Вони вийшли з комори, але Марія Гнатівна все озиралася назад. Щось непокоїло її. А стук припинився, наче його ніколи не було.
Ввечері Оксана подзвонила чоловікові.
— Тарасе, як справи? Я ще пару днів побуду, мама чогось нервує. Каже, у коморі хтось стукає. Знайшли там якусь дивну скриньку.
— Може, до лікаря її показати? — запропонував Тарас. — Після інфаркту буває, що люди чують різне.
— Та це не галюцинації. Я сама чула стук. І скринька справді стоїть, я її бачила. Завтра у двірника запитаю.
— Оксано, а ти її не відкривала?
— Ні, мама не дозволила чіпати. Та й якось моторошно.
— Правильно. Хто його знає, що там…
Вранці Марія Гнатівна прокинулася від стука. Він був голоснішим, більш настирливим. Ніби хтось вимагав уваги. Вона накинула халат, пішла на кухню. Оксана ще спала у вітальні.
Стук ставав все дужчим. Марія Гнатівна підійшлаМарія Гнатівна обережно повернула ключик у замку, скринька відчинилася з тихим клацанням — і в ту ж мить світло в кімнаті згасло, а за вікном розлягся довгий, пронизливий крик, що застиг у повітрі, ніби попередження.
