Ніна Василівна стояла біля вікна, притуливши долоню до шибки, і спостерігала, як двірник Іванич згрібає останні жовте листя. Жовтень видався дощовий, і на душі у неї було так само сиро і холодно.
— Мамо, ти знову біля вікна? — у кімнату увійшла Оленка, її донька, вже не молода, під сорок. — Чайку хочеш?
— Хочу, — відгукнулась Ніна Василівна, не обертаючись. — Оленько, а що це у нас у комірці стукає? Вчора ввечері чула, і зранку знову.
Оленка скривилася, поставила чайник на плиту.
— Миша, мабуть. Або труби старі. Мамо, ну не вигадуй. Будинок ще з шістдесятих, тут усе скрипить та гуде.
— Ні, не миша. Миші інакше шарудять, а тут саме стук. Ніби хтось ізсередини. — Ніна Василівна повернулася до доньки. — Може, підемо поглянемо?
— Мамо, ми ж учора дивились! Там старі речі, татові інструменти, банки з солінням. Більше нічого. Ти просто нервуєш після лікарні.
Ніна Василівна важко зіхнула. Місяць тому її поклали з серцем, тепер донька метушиться навколо, як курка, боїться залишати саму. Переїхала до неї зі своєї хрущовки, взяла відпустку. А Ніна Василівна почувається тягарем.
— Оленьку, поїхала б ти додому. Я ж у порядку. До того ж, твій Богдан сумує.
— Богдан переживе. А от якщо з тобою щось станеться, я собі цього не пробачу, — Оленка залила окріп у заварник, принесла матері чашку. — Пий, поки гарячий.
Вони сіли за кухонний стіл, і раптом почувся стук. Виразний, ритмічний — раз, два, три, пауза, і знову раз, два, три.
— Чуєш? — Ніна Василівна вхопила доньку за рукав. — Ось воно, знову почалося.
Оленка насупилася, прислухалася. Стук повторився.
— Підемо подивимось, — рішуче підвелася вона.
Комірка була за кухнею, маленька темна закутина, де лежали різні домашні дрібниці. Оленка ввімкнула лампочку, оглянулася. Полиці з банками, старі коробки, батьків інструментарій. Усе на своїх місцях.
— Бачиш? Нікого тут немає, — сказала вона.
— А це що? — Ніна Василівна вказала на дальню полицю, де стояла незнайома скринька.
Оленка підійшла ближче. Скринька була старовинна, з темного дерева, з мідними куточками. На кришці були вирізьблені якісь знаки, схожі на писемність.
— Звідки вона тут? — здивувалася Оленка. — Я такої не пам’ятаю.
— І я не пам’ятаю. Дивно… — Ніна Василівна простягнула руку, але донька її зупинила.
— Не чіпай. Може, сусіди поставили? Чи управителька залишила? Запитаємо в Іванича, він усе в будинку знає.
Вони вийшли з комірки, але Ніна Василівна весь час пВона піднесла кришку, і всередині блиснуло холодне, мертве світло, немов сама тінь зітхнула на неї, і в цю мить Ніна Василівна зрозуміла, що двері вже ніколи не зачиняться.
