Мабуть, і справді у кожного своя доля, написана ще задовго до народження. Той день був не такий монотонний, як інші. З самого ранку все йшло наперекоси. Спочатку промовчав будильник і мене не розбудив, пізніше, спустившись з сьомого поверху пішки, бо ліфт не працює, поверталася назад – забула праску вимкнути. Побігла на автобусну зупинку- моя маршрутка промчала повз мене і не зупинилася.
Часу було обмаль, точніше не було зовсім. Я запізнювалася. Вирішила зупинити попутну автівку. От зупинився біля мене сріблястий позашляховик, скажу чесно – щось мене збентежило, але так як я запізнювалася – сіла. Привіталася і озвучила потрібну мені адресу. Мені здалося, що чоловік мене не зрозумів і тому я уточнила місця, на які можна зорієнтуватися.
Власник джипа ні слова не сказав протягом цілої дороги. Прибувши до місця призначення я витягнула купюру та поклала на сидіння, тоді чоловік жестом показав, щоб не потрібно і щоб я забрала їх. Я настільки спішила, а протягом дня мала стільки турбот, що й забула про ранішнього знайомого.
Роботи було дуже багато і під вечір я була виснажена, в голові були думки лише про сон. Я вийшла з роботи, а думками була вже вдома на ліжку.
Коли я спустилася з останньої сходинки, у поле мого зору потрапив той самий позашляховик і його власник. Я підійшла до нього, виглядав він дуже дивно. Чоловік витягнув з-за спини букет троянд та простягнув їх разом із запискою. Не сказавши ні слова, я прочитала її. У ній було написано: «Привіт. Мене звати Тарас. Так сталося, що я глухонімий, але дуже хороший чоловік. Ти не проти познайомитися?». Я впала в ступор, не могла нічого зрозуміти, в голові крутилося багато думок і не складалися в одну. Чоловік не розгубився і взявши ручку дописав на листівці: «Не хвилюйся, я вмію читати по губах.».
Букет я не взяла і відвернулася. Одразу ж подумала, якщо це жарт – він зовсім не смішний, а якщо правда – таких стосунків мені потрібно.
Звичайно ж я дуже довго мріяла про стосунки, але ці мене бентежили і збивали з пантелику.
Наступного ранку він чекав мене на зупинці біля дому, а ввечері біля роботи. Я його ігнорувала. А він – не здавався. Так тривало кілька тижнів. Врешті я підійшла і сказала, що згідна посидіти з ним в кафе і випити кави.
Як не дивно, але він виявися справді хорошим та цікавим чоловіком. Коли я говорила – він уважно дивився на мої губи та очі, читаючи кожне моє слово. Спочатку мене це дуже дивувало, але з часом я привикла. Всі відповіді на мої запитання він швидко набирав у нотатках на своєму телефоні. Єдине, що нагадувало мені про його німоту і глухість – це зверненні на нас погляди випадкових людей.
Наші зустрічі тривали п’ять місяців і ми були найщасливішими на цілому світі. В той же час я старалася вивчити мову жестів. Спочатку я робила помилки, плутала жести, але пізніше все вийшло. Одного весняного дня Тарас зробив мені пропозицію вийти за нього заміж, і я без найменших вагань погодилася.
Я вирішила познайомити коханого з своїми батьками. Це знайомство було дуже важким. Мама не хотіла нічого чути про весілля і всіляко на одинці відмовляла мене від необдуманого рішення, яке вплине на все моє життя. Та я не слухала її. Для мене Тарасова глухонімота була звичайною дрібницею, на яку я й уваги не звертала. Основне, що я була в нього закохана, але для моїх батьків це було неприйнятно.
Ми таки нікого не послухали і одружилися. З моєї сторони на весілля прийшли лише кілька друзів, а батьки не прийшли. Батьки не хотіли такого зятя.
Так, моє життя ніколи не буде таким, як до знайомства та одруження з Тарасом. Разом нам добре і нічого не потрібно. А от у компанії інколи буває важко, адже друзі говорять набагато швидше, ніж Тарас друкує на телефоні.
У нас народився чудовий здоровий хлопчик. Він розмовляє і чує, а з татом спілкується мовою жестів і для цього нормально. Жодних проблем з здоров’ям син не має. Через деякий час мамі стало цікаво подивитися на онука і вона почала нас інколи навідувати. З чоловіком спільної мови мама так і не знайшла і його сприйняття так і не відбулося.
