— Мамо, я більше не можу так жити, — Соломія стояла біля вікна, дивлячись на сиве небо, затягнуте важкими хмарами.
— Що означає не можеш? Двадцять два роки могла, а от тепер раптом не можеш? — Галина Степанівна розвела руками, її зморшкувате лиця спотворилося від обурення. — Ти з глузду з‘їхала у такому віці? Про що ти взагалі думаєш?
Соломія гірко посміхнулася. Про що вона думає? Про безсонні ночі, коли чекала чоловіка з «робочих зустрічей». Про зневажливі погляди, якими він обдаровував її за обідом. Про те, як називав її «старою клунею» при друзях, а потім сміявся — мовляв, треба мати почування гумору.
— Я думаю про те, що хочу нарешті пожити для себе, — тихо відповіла вона.
— Для себе? — мати коротко реготала. — А про мене ти подумала? Куди я дінуся? На мою пенсію хіба що хліб купувати! Андрій нас обох утримує, до речі.
Соломія відчула, як у горлі завтраскував ком. Завжди так — варто заговорити про себе, як матір одразу виставляє рахунок. Довг, зобов’язання, провинність — вічні кайдани, які вона тягне через все життя.
— Я влаштувалася на роботу, мамо. Бухгалтером у приватну фірму.
— Що? — Галина Степанівна опустилася на стілець, притихнувши руку до грудей. — Ось через що ти на курси ходила? Готувалася? У мене за спиною все вирішила?
— Я не зобов’язана…
— Ні, зобованова! — матір підвищила голос. — Я тебе вирощувала, ночі не спала! Я тобі життя віддала! А тепер хочеш усе зруйнувати? Через що? Через свої примхи?
У передпокої хлопнули двері — повернувся Андрій. Його важкі кроки пролунали як вирок. Соломія стиснула кулаки, відчуваючи, як нігті впиваються в долоні.
— Про що сперечаємось, пані? — його голос, як завжди, був солодким, коли поряд були сторонні. — Галино Степанівно, ви так голосно, що сусіди збіжаться.
— Твоя жінка з глузду з‘їхала! — матір миттєво переключилася на зятя. — Каже, що на роботу влаштувалася, розлучення хоче!
Андрій повільно повернувся до Соломії. У його очах мелькнуло щось холодне, зміїне.
— Ось як? — протягнув він. — І давно ти це вигадала, кохана?
Соломія відчула, як по спині проковтнув холодок. Цей тон вона знала дуже добре — оманливо ласкавий, що віщує бурю.
— Не вигадала, Андрію. Вирішила, — вона сама здивувалася твердості у своєму голосі.
— Вирішила вона! — матір знову розвела руками. — Андрію, ну скажи їй! У неї ж клімакс, мабуть, зовсім розум з‘їхав!
— Мамо! — Соломія різко повернулася. — Годі! Мені п‘ятдесят два, я не істеричка і не божевільна. Я просто більше не хочу…
— Чого ж ти не хочеш, голубко? — Андрій наблизився, його усмішка не торкалася очей. — Може, тобі не подобається жити у цій квартирі? Чи машина не така? Чи прикрас завдовжки?
— Годі, — Соломія відступила до вікна. — Ти чудово знаєш, що справа не в цьому.
— То в чому? У тій молоденькій секретарці, з якою ти його побачила? — встряла Галина Степанівна. — Що за дурниці! У всіх чоловіків є слабощі. Запікан очі й терпи, як усі нормальні жінки!
Соломія відчула, як щось всередині розірвалося. Ось воно — «терпи». Ск— Знаєш що, мамо, — Соломія взяла її за руку, — тепер ми вчимося жити по-новому, і це найкраще, що могло статися.
