НЕ ЗМОГЛА ПОЛЮБИТИ
Дівчата, признавайтеся, хто з вас Оксана? молода жінка уважно подивилася на нас з Марією й лукаво усміхнулась.
Я Оксана. А що трапилось? здивовано промовила я.
Тримай листа, Оксано. Від Володимира, незнайомка дістала з кишені халата пожмаканий конверт і простягнула мені.
Від Володимира? А де він сам? перепитала я.
Його перевели до інтернату для дорослих. Чекав він на тебе, Оксана, як на манну небесну. Все вікно виглядав. А цей лист попросив мене переглянути, щоб не було помилок. Не хотів Володя перед тобою зганьбитися. Ну, мені треба бігти обід скоро. Я тут вихователькою працюю, дівчина глянула на мене з легким докором, зітхнула і спішила до будівлі.
…Якось ми з Марією блукали вулицями Львова під час літніх канікул. Нам було по шістнадцять, хотілося пригод. Пройшовши крізь старенькі ворота, потрапили на територію невідомого закладу.
Вирішили присісти на лавці, балакали, сміялись. Тут до нас підійшли двоє хлопців.
Привіт, дівчата! Сумуєте? Погуляємо? хлопець простягнув мені руку, Володимир.
Я у відповідь:
Оксана. А це моя подруга Марія. А як друга твого звати?
Леонід, тихо сказав другий хлопець.
На перший погляд хлопці здавалися нам старомодними і надто правильними. Володя дисципліновано зауважив:
Дівчата, навіщо такі короткі спідниці носите? А у Марії виріз аж занадто глибокий.
Гм… Хлопці, не заглядайте куди не слід, бо ваші очі розбіжаться у різні боки, реготали ми з Марією.
Важко не дивитись. Ми ж хлопці, і поновив свої питання Володя. А може ви ще й курите?
Авжеж, куримо. Тільки без затяжок, сміємось з подругою.
Тоді і помітили з ногами у хлопців було щось не так. Володя ледве пересувався, Леонід суттєво шкутильгав.
Ви тут лікуєтесь? запитала я.
Так. Я на мотоциклі потрапив в аварію, Леонід невдало стрибнув у річку з дамби, виголосив Володя завченим голосом. Нас скоро випишуть.
Ми, звісно, повірили “легендам”. А тоді й гадки не мали, що обидва хлопці інваліди з дитинства й приречені на роки інтернатного життя.
Для них ми з Марією були ковтком вільного повітря. Хлопці жили й навчалися у закритому інтернаті, для кожного вигадувалась своя історія нещасна пригода чи наслідки бійки
Володимир і Леонід виявилися начитаними, розумними, мудрими не за віком. Стали приходити до них щотижня: і співчували, і хотіли бодай трохи розвеселити, і водночас багато чого навчилися.
Зустрічі стали звичкою. Володя почав дарувати мені польові квіти, зрізані біля клумби, а Леонід старанно складав оригамі і соромязливо віддавав Марії. Потім ми вчотирьох сиділи на лавці: Володя біля мене, Леонід спиною до нас і увагу звертав тільки на Марію. Подружка ніяковіла, але видно було їй той Леонід дуже навіть до душі.
Балакали про все і нічого. Літо промайнуло, як теплий промінь.
Осінь принесла дощі, канікули скінчилися, попереду був випускний клас. Ми з Марією забули про наших випадкових товаришів Володимира та Леоніда.
…Минув час екзаменів, останній дзвінок, випускний вечір у школі. Літня пора дарувала надії. Знову навідались ми на подвіря інтернату захотілось провідати хлопців. Лавка була на місці. Присіли, чекали, що ось-ось Володя з квітами і Леонід з оригамі до нас підійдуть. Дві години минули марно.
Раптом із дверей вибігла дівчина і простягнула мені листа від Володі. Я відразу відкрила конверт:
«Кохана Оксано! Ти мій квітучий сонях! Недосяжна зірка моя! Мабуть, ти не зрозуміла, що я закохався у тебе з першого погляду. Наші зустрічі були для мене як свіже повітря.
Пів року дивлюсь у вікно, виглядаю тебе і марно. Ти про мене забула. Шкода! У нас різні дороги. Але я дякую тобі за те, що пізнав справжнє кохання. Памятаю твій оксамитовий голос, ніжну усмішку, ласкаві руки. Мені погано без тебе, Оксанко! Побачити б тебе хоч раз! Дихаю і наче нічим
Мені й Леоніду щойно виповнилось по вісімнадцять. Нас навесні переведуть в інший інтернат. Скоріш за все, не побачимось більше. Серце моє розірване! Сподіваюсь, я переживу це і зцілюся.
Прощавай, незрівнянна!»
Підпис «завжди твій Володимир».
У конверті був засушений квітка. Мені стало ніяково. Серце защеміло нічого виправити вже не можна. Згадалося: Ми відповідаємо за тих, кого приручили.
Я не знала, що в душі Володимира усе так серйозно. Та й не змогла б відповісти йому взаємністю. Я не відчувала до Володі нічого, крім дружби й цікавості до розумної, талановитої людини. Так, іноді кокетувала, трохи дражнила просто підкидала хмизу в багаття його захоплення. А не думала, що мій флірт перетвориться для нього на справжню пожежу.
З того часу промайнуло багато років. Лист давно пожовтів, квітка розсипалася в порох. Але не забуваю наших щирих зустрічей, веселих балачок, безтурботного сміху.
А у цієї історії є продовження. Моя подруга Марія перейнялася нелегкою долею Леоніда його рідні відмовилися через його особливість. У Леоніда з дитинства одна нога була значно коротша за іншу. Марія закінчила педуніверситет, тепер працює вихователькою в інтернаті для дітей з інвалідністю. Леонід її коханий чоловік, разом вони виховали двох дорослих синів.
Володя ж, за словами Леоніда, усе життя провів самотньо. Лише у сорок років його мама навідалася до інтернату, побачила змарнілого сина, розчулилася, взяла його до себе в село. Далі сліди Володі губляться…
Я виніс з тієї історії одну річ: невинна гра із почуттями це відповідальність, бо навіть словом можна запалити серце іншої людини. Іноді краще бути чесним одразу, ніж лишати когось з вогнем у душі на все життя.
