— Дівчата, зізнавайтеся, хто з вас Олеся? — дівчина з хитрим поглядом оглядала нас із подругою.
— Я Олеся. А що? — здивовано відповіла я.
— Тримай листа, Олесю. Від Віталіка, — незнайомка дістала з кишені халата зім’ятий конверт і простягнула його мені.
— Від Віталіка? А де він сам? — здивувалася я.
— Його перевели до інтернату для дорослих. Чекав він тебе, Олесю, як дощу в посуху. Очі видивлявся. А цей лист дав мені почитати, щоб я помилки перевірила. Не хотів Віталик соромитися перед тобою. Ну, мені пора. Скоро обід. Я тут вихователькою працюю, — дівчина глянула на мене з докором, зітхнула і побігла далі.
… Якось ми з подругою, гуляючи, випадково забрели на територію незнайомого закладу. Нам було по шістнадцять, літні канікули тішили, а серце жадало приключень.
Ми з Іринкою сіли на зручну лавку. Базікали, сміялися. І не помітили, як до нас підійшли двоє хлопців.
— Привіт, дівчата! Нудно? Давайте познайомимося? — хлопець простягнув мені руку. — Віталик.
Я у відповідь:
— Олеся. А це моя подруга Іринка. А мовчазного друга як звати?
— Максим, — тихо промовив другий хлопчина.
Хлопці здалися нам дивними — занадто серйозними та правильними. Віталик навчливо зауважив:
— Дівчата, навіщо ви носите такі короткі спідниці? А в Іринки дуже відвертий виріз.
— Гм… Хлопці, не дивіться, куди не треба. А то очі, не дай Боже, розбіжаться, — сміялися ми з Іринкою.
— Та не виходить не дивитися. Ми ж хлопці. Може, ще й палите? — допитувався благочестивий Віталик.
— Звісно, палимо. Але не в затяг, — жартували ми.
І лише тоді ми з Іринкою помітили, що в хлопців щось не так із ногами.
Віталик ледве пересувався, Максим помітно кульгав.
— Ви тут лікуєтеся? — припустила я.
— Так. Я в аварію потрапив — на мотоциклі. Максим невдало зі скелі у воду стрибнув, — швидко відповів Віталик. — Нас скоро випишуть.
Ми з Іринкою, звісно, повірили хлопцям. Тоді ще не здогадувалися, що Віталик і Максим — інваліди з дитинства. Вони були приречені жити в інтернаті. Ми з подругою стали для них віконцем у зовнішній світ.
Вони жили, навчалися там, куди стороннім вхід заборонено. Кожен із них мав вигадану історію — нібито аварія, невдале падіння, наслідки бійки…
Віталик і Максим виявилися цікавими, начитаними, мудрими не по рокам.
Ми з Іринкою почали приходити до них щотижня.
По-перше, нам стало їх шкода, хотілося підбадьорити; по-друге, у них було чому повчитися.
Наші короткі зустрічі увійшли в звичку.
Віталик почав дарувати мені квіти, зірвані з ближньої клумби. Максим щоразу ніс оригамі, зроблене власними руками, і соромливо передавав Іринці.
Потім ми вчетверо сідали на лавку: Віталик поруч зі мною, Максим відвертався і весь його увага була лише для Іринки. Подруга червоніла, але було видно — їй приємно було поряд із сором’язливим Максимом. Ми говорили про все і ні про що.
Промчало тепле, сонячне літо.
Настала дощлива осінь. Закінчилися канікули. Попереду — випускний клас. Одним словом, ми з Іринкою напроч…А тепер, коли життя розвело нас різними шляхами, я іноді думаю: чи змінила б щось, якби тоді відчула до Віталика більше ніж дружбу?
