Не знаю чому, але слова дочки мене зачепили. Двадцять два роки я тримала ті кляті чашки запакованими й не дозволяла навіть нікому їх у руки брати. «Це на особливий день. Це для гостей. Ще немає нагоди» Скільки відмовок жити тут і зараз

Я народилася та виросла у селі. Тут зустріла своє перше кохання, Петра. За нього й заміж вийшла. Батьки після весілля допомогли нам будинок придбати, тож ми помаленьку почали хазяйнувати. Купили парку свиней, взяли курочок. Я ще й козу захотіла, щоб молоко своє було. Роботи багато, а поки руки молоді, то наче вона й не відчувається.

Мало того, що господарство, а ще й на роботу ходили та город саджали. Помаленьку облаштовували все у домі. Чоловік купив новий диван та стіл, мої мама з татом свої стільки віддали, свекруха шафу пожертвувала. Бабуся сервант разом із новеньким сервізом подарувала.

Я той сервіз ніколи не діставала, все чекала якогось особливого дня та нагоди.

Швидко роки пролетіли. У нас народилася та виросла донечка. Уже своє життя у місті побудувала. От нещодавно у гості приїжджала, щоб повідомити радісну новину, їй коханий пропозицію зробив. Якось жартома Соня запитала:

-Мамо, як гадаєш, можливо уже можна розпакувати твій дорогоцінний сервіз, чи все ще немає нагоди?

Не знаю чому, але слова дочки мене зачепили. Двадцять два роки я тримала ті кляті чашки запакованими й не дозволяла навіть нікому їх у руки брати. «Це на особливий день. Це для гостей. Ще немає нагоди» Скільки відмовок жити тут і зараз. Чому не відкрити його одразу, не смакувати чай чи каву з гарної чашки?

Сервіз це лише відмовка. Я ж так все своє життя відкладала. На море не поїхали, щоб гроші не витрачати. Шуби не купила, щоб шпалери переклеїти. Дешеву косметику брала, бо хороша дорожча. А кому ж я шкодувала? Сама собі. Я не хочу, щоб моя дочка жила так само, тож відкрила сервіз й навіть чоловікові дозволила тепер ним користуватися завжди.

Того ж вечора видала усім новенькі запаковані рушники, постелила постіль, що чекала свого часу вісім років, дала новеньке мило відкладене про запас й викинула увесь непотрібний одяг з розряду: «Це шкода. А тут можливо я ще схудну. А це дорого коштувало». Більше не відкладатиму все в довгий ящик, бо ніхто не знає, коли я в нього зіграю.

Можливо моє прозріння надихне і когось із вас, любі читачі, жити сьогоднішнім життям, їсти з красивого посуду, ходити в стильному одязі, спати на новій постільній білизні та не економити на відпочинку.

Оцініть статтю
Дюшес
Не знаю чому, але слова дочки мене зачепили. Двадцять два роки я тримала ті кляті чашки запакованими й не дозволяла навіть нікому їх у руки брати. «Це на особливий день. Це для гостей. Ще немає нагоди» Скільки відмовок жити тут і зараз