Щоденниковий запис:
Вже місяць вона на межі. Ображена, розлючена, самотня. Замкнулася в собі після того, як кинув кохариця. А вона так вірила у те «щастя», що цього разу буде справжнім.
Мені 26, а її звуть Аліна, їй 44. За кров’ю — вона моя мати. Але на ділі ми чужі. Вона вийшла за мого батька в дев’ятнадцять. Через рік народилася я — «небажана», як вона казала згодом. Розійшлися вони майже одразу, і з тих пір батька вона називала лише «дармоїдом» та «невдахою».
Іронія? Цей «невдаха» вже понад двадцять років живе з другою дружиною. Має власну справу, котедж під Львовом, дві квартири й будинок на Буковині. Саме він подарував мені помешкання на весілля, де ми тепер живемо з чоловіком.
Мене виростила бабуся — батькова мати. Потім він забрав мене до себе. І знаєте, я ніколи не почувалася там чужою. Моя мачуха — золота людина, вона стала мені справжньою матір’ю. А от Аліну я змалку називала іменем. І не просто так.
Мені було вісім, коли вона запросила мене в Карпати — «відпочити, як мама з донькою». Я тоді промовила: «Мамо, можна на гірку?» У відповідь лунав крик, що його чули всі сусіди:
— Ніколи не називай мене мамою! Це мене старіє! Кажи Аліна, зрозуміла?
Зрозуміла. І більше ніколи з нею не їздила. Її цікавили чоловіки, салони, вечірки. А я залишалася з бабусею, потім — з батьком і його новою родиною. І дякувати Богу.
У Аліни за ці роки було четверо чоловіків. Між ними — вічні романи, гулянки, штучні посмішки, нарощені вії. Вона працювала в престижному салоні в центрі міста. Колола собі все: ботокс, філери, нитки, губи — обличчя вже не відчувало емоцій, а вона все вірила: «Я ще молода, я ще можу!»
Її останній «принц» був молодший за мене на три роки. Хлопчина на ім’я Тарас. Худий, з тату, працював охоронцем в клубі.
— Донечко, знайоміся. Це Тарас. Ми одружимося. У нас серйозні стосунки, — промовила вона, сяючи, немов підліток перед дискотекою.
Я завмерла. Потім тихо виповіла:
— Аліно… Я вагітна. Ти скоро станеш бабусею.
Тарас замітушився, почав наливати шампанське, кричати «ура!», а мати зблідла. Мовчки схопила сумку, грюкнула дверима й зникла.
Минув тиждень. Вона з’явилася раптом — в сльозах, з перекривленим обличчям:
— Через тебе! Він мене кинув! Ти все зруйнувала своїм «бабуся»! Я не збираюся ставати старою! Мені ще 37! Я хочу жити, а ти мене в могилу закопуєш своїми дітьми!
Я не вірила вухам. Жінка, що народила мене, назвала мою вагітність зрадою. А потім кинула останнє, що спалТоді вона вийшла, більше не повертаючись, а я зрозуміла, що справжня родина — це ті, хто любить без умов.
