Не як у серіалі, але схоже
Марія любила серіали і мріяла, щоб у її житті все було так само гарно, як на екрані. Та це лишалося мрією, а реальність була звичайною тихою, буденною, без прикрас.
За чоловіка вона вийшла за Дмитра ніби з кохання, але то їй так здавалося. Дмитро ж лишився таким самим, як у дитинстві непостійним і легковажним. Привіз дружину до свого невеликого хати, а через три роки вже заявив:
Їду від тебе до міста, живи як знаєш. Тісно тут мені, у селі, душа жадає простору.
Дмитре, та що за нагода? У нас же все гаразд, намагалася його зупинити вона, не розуміючи.
У тебе так. А у мене ні…
Із цими словами він вийшов із хати, взявши паспорт та небагато речей у стару валізу. По селу одразу пішли чутки, баби шепотілися поруч із кожним плотом:
Дмитро Марійку покинув, подався до міста, певно, там якась зазноба знайшлася.
Марія переносила все мовчки: не ридала, не жалілася, спокійно жила далі в його хаті. Їй йти було нікуди у батьківській домівці жив брат із великою родиною, а їй там і місця не було. Дітей так і не народила.
«Мабуть, Господь вирішив, що Дмитро негідний батько, тому й не дано мені дитини», думала вона, дивлячись на сільських дітей.
Щовечора, закінчивши роботу, Марія сідала перед телевізором й дивилася серіали, де кипіли пристрасті, були зради. Вона все це переживала, як своє, а потім довго не могла заснути.
Новий день починався з того, щоб нагодувати свиню, гусей і курей, молодого бичка Пилипа, потім привязати його за городом у стадо його не пускала.
Маріє! почула вона голос сусідки. Твій Пилип відірвався, несесь селом!
Ой, де?! вискочила вона і побачила, як її бичок бється з тином, молодими рогами намагається підкопати сусідський паркан.
Пилипку, Пилипку лагідно кликала вона, простягаючи хліб, а він лише мотав головою. Та щоб тобі порожнеча! вигукнула вона в розпачі, а бичок, ніби образившись, рвонув і розігнав сусідських качок з каченятами.
Не знати, як довго б Марія бігла за ним, якби не тракторист Ярослав. Він спритно вхопив бичка за мотузку, підтягнув до плоту й привязав. Вона дивилася на його міцні руки, на груди, що виступали з-під брудної сорочки. І раптом їй захотілося, щоб він обняв її та притис до себе.
Але вона одразу ж одійшла від цих думок:
Ой, що це мені? Немов кішці ласки захотілося
Засоромилася своїх несподіваних відчуттів.
Навіщо це? Я ж ніколи до Ярослава нічого не відчувала. Білявий, завжди посміхається, насмішкуватий, вона відвела погляд.
Марія розлучилася з Дмитром одразу, як він виїхав до міста. Бували в неї і залицяльники, але жоден їй не подобався, тому й жила сама, недоцілована.
Ярослав витирав руки об траву, й тоді вона раптом сказала:
Ходи до двору, вимиєш. Він мовчки пішов за нею, а вона відчувала своєю спиною його палкий погляд.
Вона помітила, що він дивиться на неї якось особливо.
«Чого це він?» подумала вона, але Ярослав вимив руки під рукомийником, витерся об рушник, ще раз глянув на неї й пішов.
І з цього моменту їм обом почало здаватися, що між ними простягнулася якась невидима нитка, що у них тепер є спільна таємниця. Коли Ярослав проходив повз, Марія червоніла. А він тепер навмисно йшов поруч її двору, хоча раніше там не ходив.
Вона почала вставати рано, виходила полоти город «свіжим ранком, запевняла себе. Але знала їй хотілося зустріти Ярослава, який щодня йшов на роботу. Їхні погляди зустрічалися, і в його лукавих очах читався щирий чоловічий інтерес може, навіть захоплення.
Вона гнала від себе грішні думки, та ще й боялася Ярини.
«Не дай Боже, Ярина побачить мені тоді кінець, думала Марія. Та щоб й ще на весь край осоромить»
Та Ярослав усе ходив і ходив, спалюючи її своїм поглядом, а вона теж дивилася на нього лагідно, із ледь помітною усмішкою. І думала, що все це як у серіалі, а чим завершиться невідомо, бо й серіали, буває, безкінечні.
Якось Марія підмітала двір.
Здоровенькі були, Марійко, раптом почула вона знайомий голос так її колись називав Дмитро.
Різко обернулася перед нею стояв колишній чоловік. Та сама нахабна усмішка, ті ж карі очі, від яких колись завмирало серце.
Ось і повернувся. Приймеш?
А що так? У місті не сподобалося?
Серце на цей раз навіть не здригнулося. Виходить, кохання не було. Або було та минуло. Двері за ним зачинилися назавжди ще тоді, коли він поїхав до міста, не запросивши її з собою.
Дмитро повернувся до своєї хати. Їй йти було нікуди, й вона не могла його не впустити. На ніч вона зачинялася у своїА потім, коли вже зима знову прийшла, а з нею і довгоочікуваний спокій, Марія подивилася у вікно, де Ярослав скребав сніг, і зрозуміла, що нарешті знайшла те щастя, про яке колись лише мріяла.
