Не як у серіалі, але схоже
Марічка любила серіали й мріяла, щоб у її житті все було гарно, як на екрані. Але це були лише мрії, а насправді усе виходило значно простіше, і буденність плила тихо й одноманітно.
Заміж виходила вона за Толика ніби з кохання, але тепер розуміла помилилася. Толик із юності був непостійним та вітрогоном, таким і лишився. Поселив дружину у своїй невеликій хаті, а через три роки спільного життя оголосив:
Їду від тебе до міста, живи як знаєш. Тісно мені тут, на селі, душа просить волі.
Толю, а що так? У нас же все добре… намагалась втримати його вона, не розуміючи нічого.
У тебе добре, а в мене ні…
З цими словами він вийшов із хати, ухопивши паспорт та небагаті речі, що влізли у стару торбину. По селу миттю пішли чутки, бабці на всіх кутах шепотілися:
Толик кинув Марічку та подався до міста, мабуть, там у нього завелася парубійка.
Марічка переживала мовчки не ридала, не скаржилась, просто жила далі в його хаті. Йти їй було нікуди у батьківському домі мешкав брат з родиною, а для неї місця там не було. Дітей у неї не було.
Мабуть, Бог вирішив, що з Толика батько ніякий, тому й не далось, думала вона, дивлячись на сільських дітлашів.
Кожного вечора, закінчивши справи, Марічка сідала перед телевізором і дивилася серіали, де кипіли пристрасті, лунали зради. Вона проживала кожну сцену, а потім довго не могла заснути.
Ранок починався з годування свині, гусей та курей, молодого бичка Грицька. Він у стадо не ходив пасся біля городу.
Марічко! почула вона голос сусідки. Твій Грицько відірвався, скаче по селу!
Ой, де?! вибігла вона за ворота й побачила, як бичок гарцює біля плоту, намагаючись ріжками піддеректи сусідський паркан.
Грицю, Грицю… лагідно гукала вона, простягаючи йому шматок хліба, але він лише мотав головою. Та щоб тобі пусто було! скрикнула Марічка в розпачі. А бичок, ніби образившись, рвонув убік, розганяючи сусідських качок.
Невідомо, скільки б вона бігала за ним, якби не тракторист Богдан. Спритно вхопивши обривок мотузки, він підтягнув бичка до паркану та привязав. Марічка дивилася на його міцні руки, на мускули, що виступали крізь брудну сорочку. Раптом їй відчайдушно захотілося, щоб він обійняв її й притиснув до себе.
Але вона відразу ж відігнала ці думки:
Ой, що це на мене навадилося? Ніби кішка, пестощів захотіла…
Занудилася вона від своїх несподіваних відчуттів.
Таке навіть не снилося. Ніколи не відчувала нічого подібного до Богдана, колишнього однокласника. Рудий, завжди усміхнений, жартівник. Та й не потрібен він мені. МешАле тепер, коли Богдан мовчки взяв її за руку та повів у свій дім, вона зрозуміла справжнє щастя прийшло до неї не з екрану, а з тихої, простої любові, яку вона так довго шукала.
