Не зовсім як у серіалі, але все ж близько

Автор Вербенко АнатолійЧас читання 5 хв.Перегляди 24

Не як у серіалі, але схоже

Марічка любила серіали і мріяла, щоб у її житті все було гарно, як на екрані. Та це були лиш мрії, а насправді усе було простіше, і будні пливли тихо та одноманітно.

За чоловіка вона вийшла за Миколу, нібито з кохання так принаймні їй здавалося. Але Микола, завжди непостійний та вітрогон, таким і лишився. Поселив дружину у своїй невеличкій хаті, а через три роки спільного життя раптом заявив:

Їду від тебе до міста, живи як знаєш. Тісно мені в селі, душа просить волі.

Миколо, та що це з тобою? У нас усе ж таки добре… намагалася втримати його Марічка, не розуміючи.

Тобі добре, а мені ні…

І пішов, прихопивши паспорт та небагато речей у стару торбину. По селу одразу пішли плітки:

Микола кинув Марічку та подався до міста, певно, там у нього зявилась інша.

Марічка переносила все мовчки, ні сліз, ні скарг. Жила в Миколиній хаті, бо йти було нікуди у батьківській домівці мешкав брат з великою родиною, для неї місця не було. Дітей вона не народила.

Мабуть, Господь вирішив, що з Миколи батько аніякий, тому й не дано мені дитини, думала вона, дивлячись на селянських малят.

Ввечері, закінчивши справи, Марічка сідала перед телевізором і дивилася серіали, де кипіли пристрасті та зради. Все це вона переживала, як своє, а потім довго не могла заснути.

Ранок починався з годування свійської худоби свині, гусей, курей та молодого бичка Платона, якого виводила пастися за город, бо до стада не пускали.

Марічко, почула вона голос сусідки, твій Платонько відірвався, скаче по селу!

Ой, де ж він? Вискочила за ворітця й побачила, як бичок рогами піддівав сусідський тин.

Платонечку, Платонечку, лагідно кликала вона, простягаючи хліб. Та бичок лише мотав головою. Та щоб ти пропав! не витримала Марічка, а Платон ніби образився і рвонув геть, розігнавши сусідських качок.

Не знати, скільки б вона ганялася за ним, якби не тракторист Ярема. Він спритно піймав бичка за мотузок, підтягнув до тину та привязав. Марічка дивилася на його міцні руки, що вирізнялися під брудною сорочкою. Їй раптом захотілося, щоб він обійняв її.

Але одразу ж відігнала цю думку:

Господи, наче кішка, пестощів захотілося…

Засоромилася своїх думок.

Така напасть… Ніколи ж нічого подібного до Яреми не відчувала. Білявий, завжди усміхнений, жартівник. Та й не потрібен він мені. Живе ж із тією Зіною… відвела погляд і пішла.

Розлучилася вона з Миколою відразу після його втечі до міста. Бували у неї залицяльники, пропонували одружитися, та не сподобалися вони їй.

Ярема витер травою руки.

Заходь у двір, вимиєш, промовила вона. Він мовчки пішов за нею, і вона відчувала на спині його гарячий погляд.

Помітила, що він дивиться на неї якось особливо.

Чого це він?.. але Ярема лише вимив руки, витерся об рушник, ще раз глянув на неї і пішов.

Відтоді їм обом здавалося, що між ними простягнулася якась невидима нитка. Коли Ярема проходив повз, Марічка червоніла. А він тепер щоранку йшов повз її двір, хоч раніше так не робив.

Марічка почала вставати раніше, ніби для того, щоб полоти городину. Але знала чекає на Ярему. Вони переглядалися, і в його очах блищав щирий інтерес, майже захоплення.

Вона гнала від себе грішні думки, да й боялася Зіни.

Не дай Боже, побачить Зіна тоді мені каюк, думала Марічка, ще й на все село осоромить.

Та Ярема все ходив і ходив, а вона зустрічала його поглядом і усмішкою. І думала, що вони наче в серіалі «Тіна Кароль», і чим усе це скінчиться невідомо, адже серіал той теж без кінця.

Одного разу, коли Марічка підмітала двір, почула знайомий голос:

Здоровенькі були, Марічко.

Різко обернулася перед нею стояв колишній чоловік. Той самий нахабний усміх, карі очі, від яких колись холонуло серце.

Ось і повернувся… Приймеш назад?

А що так? У місті не сподобалося?

Серце навіть не здригнулося. Виходить, кохання не було, або воно минуло. Двері для Миколи зачинилися назавжди.

Він повернувся у свою хату. Марічці йти було нікуди, та й не пустити його вона не могла. Вночі вона зачиняла у своїй кімнаті двері, підтикала важку скриню, щоб Микола не зайшов. Він жив у іншій половині хати, а їй доводилось вилазити через вікно.

Ярема все ходив і ходив, сумний. Та одного разу побачив, як Марічка вилазить через вікно і в ньому щось закипіло.

Значить, не прийняла його, коли через вікно виходить…

Наступного ранку, вилазячи, Марічка натрапила ногою на щось тверде дві приступки.

Хто ж це постарався? Ярема мовчки спостерігав за нею здалеку, а потім, ухопивши її за руку, промовив: «Більше не мучайся відтепер ти моя», і вона, нічого не відповідаючи, лише вклонилася йому в плече, вперше за довгі роки почуваючи себе в безпеці.

Усе, що відбувається – на краще Інна Вікторівна – мама Влади, ретельно ліпила доньку за власним зразком, а та слухалася у всьому. Мама вважала себе сильною та успішною жінкою, тому постійно вимагала від дочки точно дотримуватися всіх її настанов. – Влада, – суворо казала Інна Вікторівна, – щоб досягти в житті таких самих результатів, як у мене, ти маєш іти тільки тією дорогою, яку я для тебе обрала, ні кроку вбік. Сподіваюсь, ти мене зрозуміла і на все життя це запам’ятала? – Так, мамо, – відповідала донька. Влада дуже любила свою маму, тому й намагалася прислухатися до неї, не хотіла засмучувати. А мама прагнула бачити у своїй доньці ідеальну “міс досконалість”. Але чим дорослішою ставала донька, тим менше це вдавалося. Дитина є дитина: Влада з малечку щось бруднила, рвала, падала та щось розбивала. Але у школі навчалася відмінно. Бо знала: якщо отримає трійку — для мами це трагедія. – Влада, сором і ганьба! Як ти могла отримати «трійку»? Ти нас із татом не поважаєш? Не ганьби, і швидко виправляй оцінку. – Добре, мамо, – слухняно казала Влада, інколи намагалася заперечити: – Мамусю, ну це лише одна трійка, випадково… – Неважливо, доню… Ти повинна бути кращою і розумнішою за всіх! Влада хвилювалася, але швидко виправляла трійку на «відмінно». Школу закінчила із золотою медаллю – інакше й бути не могло. Інна Вікторівна була задоволена, коли донька без труднощів вступила до університету. – Молодець, доню, пишаюся тобою, – одного разу нарешті похвалила мати. – І так далі! В Інни Вікторівни був будівельний бізнес, справа чоловіча, але вона так уміло керувала, що чоловіки-бізнесмени дивувалися її хватці. Вона не сумнівалася, що після університету дочка буде поруч із нею в компанії. Влада ж мріяла вибратися з-під маминого контролю, хотіла вступати до університету в іншому місті, але марно. – Доню, ти повинна бути під моїм наглядом і контролем, – категорично заявила мати. – Про яке інше місто взагалі може йтись? Маємо чудовий університет у Києві, і тут навчання. Влада не могла заперечити. На третьому курсі вона закохалася по-справжньому. До цього зустрічалася з хлопцями, іноді потайки від матері, але серйозних стосунків не було. Гоша — чарівний блондин із блакитними очима — підкорив її серце. Він навчався на паралельному курсі. Влада й надалі вчилася на «відмінно», а йому навчання давалося важко, особливо курсові роботи. Якось він зупинив Владу в університетському коридорі: – Влада, допоможи з курсовою, зовсім завалився! – Гаразд, допоможу, – радо погодилася, бо Гоша їй подобався. Відтоді постійно писала для нього курсові, а він «платив» їй своєю любов’ю й дозволяв любити себе. Зустрічалися, гуляли містом, ходили в кіно й кав’ярні. Інна Вікторівна відчула недобре, запитала в лоб: – Доню, ти закохалася? – Звідки знаєш? – здивувалася та. – На тобі написано. Познайом мене з ним, я маю знати, що це за «птах». Влада запросила Гошу додому, батьки познайомилися. Мати навіть не бурчала. Коли Гоша попрощався й пішов, мати сказала: – Яка там любов, Влада? Хлопець тебе просто використовує, от і все. Глибоким розумом не вирізняється, говорити нема про що. Що ти в ньому знайшла? – Неправда, мамо! – вперше заперечила донька. – Гоша цілеспрямований, начитаний, цікавиться історією. Не всім же бути такими розумниками… І молодий він ще. – Доню, він тобі не пара, – категорично наполягала мати. Влада наважилася проявити характер: – Мамо, вибач, але я все одно буду його кохати, що б ти не казала. Інна Вікторівна здивовано глянула на доньку й махнула рукою. – Колись зрозумієш — твій Гоша звичайна «сіра миша». Влада відстояла свою любов і після університету вийшла за Гошу заміж. Раділа, що мати помилилася. Життя показало: звичайні «трієчники» часто досягають усього швидше, ніж «відмінники». Так сталося й із Гошею – після навчання знайшов престижну роботу, а Влада працювала у матері. У Гоші була власна квартира (батьки подарували ще під час навчання), тож після весілля Влада раділа своїй незалежності. Та рано раділа – працювати все одно взяла її мати. Якось Гоша повідомив: – Владо, мене призначили начальником відділу, щоправда, спершу зі стажуванням, але я докладу всіх зусиль. За три місяці його призначили остаточно. Гоші не подобалося, що дружина з червоним дипломом й досі працює під крилом матері. – Влада, поки працюєш у власної мами, нічого не досягнеш – час братись за своє. Вона тебе «душить», а ти… Ти ж жінка, а не адаптер для маминих вказівок. Владі прикро це чути, але розуміла: в усьому правда. З часом Гоша перестав дорікати, але це не зробило їй легше – він став замкнутим і байдужим. Її це навіть влаштовувало: головне – поруч! Минав час. Одного разу Гоша повідомив: – Я зустрів іншу. Я її кохаю – іду від тебе. Вона, на відміну від тебе, справжня жінка… Вперше в житті Влада не стрималась: закричала, сварилася, розбила тарілку, кидала телефон об стіну, потім розірвала пару сорочок… і заспокоїлася. Чоловік все це вислухав мовчки, лише сказав: – Ось бачиш, у тобі є емоції. Шкода, що я це зрозумів запізно, – і пішов. – Ненавиджу! – прошепотіла Влада, зібрала речі, винайняла квартиру й пішла. Мамі не сказала нічого – знала, якою буде її реакція. Минав місяць, а може й більше, і Владі вдавалося приховувати розлучення від матері. Але Інна Вікторівна відразу помітила щось недобре. – Влада, що з тобою? Очі згаслі, ходиш сумна, у тебе проблеми з чоловіком? – Які проблеми? У мене немає чоловіка. – О Боже… От і знала: він тебе кинув, так? Коли це сталося? – Ще у квітні. – І мовчала? Влада зітхнула, слухала потік критики на адресу Гоші та себе. – Я тебе попереджала, принаймні не будеш його служницею. Добре, що дітей немає! Раджу надалі слухати мене. Зрозуміла? – Мамо, все, що відбувається – на краще, – несподівано для себе відповіла Влада, підвелась і додала: – Я більше не працюватиму з тобою. Мені досить… Інна Вікторівна залишилася в повному здивуванні. Влада вирішила піти подалі з-під маминої опіки. Йшла містом сама, не знаючи куди, сіла у трамвай, вийшла на своїй зупинці — й одразу впала: нога потрапила у ямку. Сіла, охнула від болю. – Оце мені ще треба було, – подумала. – Що з вами? – підбіг молодий чоловік, який проходив поруч. Допоміг піднятися, Влада стала – нога боліла. – Боляче? – з турботою спитав він. – Дуже, – поморщилась вона. – Хапайтесь за шию, – легко підхопив і доніс до автомобіля. – Їдемо в лікарню, бо може бути перелом… – Я – Женя. А ви? – Влада. У лікарні перелому не знайшли, тільки вивих. Ногу забинтували, проконсультували і відпустили. Женя чекав увесь цей час, домчав до дому. – Дайте номер телефону, – попросив він. – Раптом знадобиться допомога? Влада не відмовила. Назвала номер. Наступного дня Женя зателефонував: – Що вам привезти? Думаю, ніжка ще болить? – Сік і фрукти… і хліба немає, – сказала вона. Десь через годину – дзвінок: Женя з двома великими пакетами. – Ой, навіщо так багато? – А ми зараз будемо святкувати знайомство! Я допоможу чи й сам усе зроблю. Може, одразу на «ти»? Влада розсміялася — їй з Женею було легко і спокійно. Більше старався Женя: накрив стіл, розігрів шашлик, розлив сік. Алкоголю не було – Женя одразу попередив, що не п’є. Вечір минув чудово. Минуло чотири місяці — Влада і Женя одружилися, через рік у них народилася донечка Ксюша. Коли її питали, де знайшла такого хорошого чоловіка, сміялась: – Він мене на дорозі підібрав… Не вірите? Запитайте у нього самі! Дякую за те, що читали, підписувалися й підтримували. Бажаю вам удачі та щастя в житті!