Перший зимовий день розпочався не найкращим чином. Мар’яні треба було йти на роботу, а за вікном лютувала негода. Сніг із дощем перемішувалися у повітрі, а температура ледве трималась біля нуля – не холодно, але й не тепло.
Прийшлося залишити легку куртку та вдягти теплий пуховик і міцні чоботи. Це був перший робочий день після тривалої перерви. Влітку вона так раділа коханню з Миколою, що на його пораду легко звільнилась з роботи. Коханій подарував путівки на море, а начальник не хотів її відпускати. Тож Мар’яна написала заяву за власним бажанням…
Тоді їй здавалося, що всередині – ціле сонце. Вона була певна: на морі Миколо зробить їй пропозицію. Навіщо тоді працювати? Він забезпечить їх обох, і її зарплата не матиме значення.
Мріяла про весілля, дитину, гарне життя у його великому будинку. А тепер проклинала себе за наївність. Жодної пропозиції він не зробив. Провів час у ресторанах, подарував кілька незабутніх ночей – і повернув додому.
Не покинув одразу – ще півроку годував надією, що їхні стосунки матимуть логічний фінал. Але тиждень тому Мар’яна не витримала і спитала: «Які в тебе плани?»
— Нажаль, не найкращі, Мар’янко, — зітхнув він. — Повертаю колишню дружину. У нас із батьком спільний бізнес, а він захворів. Каже: все буде синові, а дружина керуватиме до його повноліття. Та якщо я відновлю сім’ю, то все перейде мені. Жорстокі умови. Вибач…
Йшла чергова мова про кохання, про болюче розставання. Наче він – жертва, а вона просто епізод.
Мар’яна накинула його останній подарунок – шубу – і коротко кинула: «Бувай!»
Не жалкувала про нього. Жалкувала про витрачений час. Потрібно було пережити цю «драму» й благати начальника взяти її назад.
В офісі вона чекала під дверима, поки тривала ранкова нарада. Голос шефа лунав сердито – мабуть, хтось провинився.
Коли всі пішли, вона зайшла, усміхнулася й пояснила: «Не можу без роботи. Особисте не склалося».
Шеф, який колись до неї не байдужий, поглянув співчутливо:
— Інших не взяв би, а вам дам шанс. Тільки посада інша – секретарка. З першого грудня Марина йде у декрет. Але дисципліна – жодних відпусток!
Вона погодилась. Перший робочий день – спідниця-олівець, біла блузка, охайний макіяж. Але чоботи довелося взяти з собою.
Мар’яна поспішала на зупинку, коли прийшов SMS:
«Прийдіть раніше. Термінове».
Вона зупинилась, щоб викликати таксі – і раптом хтось зіштовхнув її! Хлопчик на скейті впав поруч.
Пуховик у бруді, колготки порвалися, телефон лежав на асфальті. Хлопець схвильовано тримався за ногу.
Перехожі допомогли підвестись, але він не міг наступити на ногу.
— Хто поїде з ним? — спитав лікар.
Усі змовкли. Тож поїхала вона.
У лікарні телефон задзвонив: п’ять пропущених від шефа. Вона подзвонила – він не відповів. Незабаром прийшов SMS:
«Не хвилюйтесь. Передумав. Успіхів».
Кар’єра скінчилась. Вона ледь стримала сльози.
— Не переживай, матусю, — промовив лікар, виводячи хлопця. — Перелом немає, але кататися в таку погоду — безвідповідально.
— Я не мати, — відповіла Мар’яна.
Хлопця звали Іванко. Він подзвонив бабусі:
— Катався на скейті… Та все добре, зараз приїду.
Таксі під’їхало до скромного, але затишного будинку. Бабуся запросила на чай.
— Дзвоніть, якщо допотрібна допомога, — сказала Мар’яна, прощаючись.
А йти було нікуди.
Через тиждень Іванко сам подзвонив:
— Приходь на день народження!
Вона купила йому новий рюкзак і приїхала за вказаною адресою. Будинок виявився великим, із садом. На порозі – знайома бабуся й усміхнений Іванко.
А потім із вітальні вийшов чоловік.
— Ярослав Ігорович, батько цього бешкетника.
Він був дуже гарним.
Під час святкового столу з’ясувалося: він удівець, виховує сина сам. Бізнес відбирає час, а син потребує уваги.
— Постійно в роз’їздах, — зітхнув він.
Мар’яна розповіла про втрачену роботу.
Через тиждень Ярослав запропонував їй посаду у своїй фірмі.
На Різдво вони вже святкували разом: щаслива бабуся, бешкетник Іванко і закохані Мар’яна з Ярославом, у яких усе тільки починалося…
**Доля іноді підкидає неочікувані зустрічі – і саме вони стають початком чогось справді важливого.**
